Той день живий. Завжди скраєчку в пам’яті,
Не тулиться до значення – «давно»…
Колгоспний сад, весною щойно зайнятий,
Нагадував за обрисом вікно.
На місці «скла» - іще прозорі яблуні,
А «рама» - то шипшина і бузок.
На перехресті хижка перехняблена.
Навколо неї – вуликів разок.
І біля тої крихітної пасіки
Могилу потривожили дядьки.
Вони тоді оці солдатські насипи
В один збирали – довгий і гіркий.
Як грунт лопати перестали дзьобати,
Усі дивились, як на пирії
Дурненька Марфа приміряла чоботи,
Відклавши вбік роззявлені свої.
Всміхалася до себе, примовляючи:
- Якраз!.. І не великі… Й не малі…
А глибоко були!.. Душа не заяча…
Нехай іще походять по землі.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489807
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.04.2014
автор: Ніна Багата