Босі ноги частково зневірених людей стоять на пороховій діжці
Тремтячі руки охоплюють тіло, щоб захистити від холоду, що іде зсередини
Очі, як озера смутку й напів-живої надії, спрямовані до неба
з німим запитанням " Чому?......"
Губи шепочуть " Отче Наш..." і " Вірую..."
Сто загиблих і сотні безвісті зниклих... невже це ще не кінець?
Шматочок світу з обуреними людьми оповився густим туманом
І якщо буває світла і темна смуга життя, то ми на чорній, як вугілля
Ще такої жахливої невідомості не було ніколи за двадцять два роки
Коли дивишся на плоский екран з завмиранням серця
Бо страшно почути таке немилозвучне слово " війна"
Котра прийшла так раптово і причаїлася біля кожних дверей з косою
Один хибний крок нашого суспільства і її уже не спинити
БТРи стоять на кордонах
Хлопці, як молоді орли, чекають наказів
Матері моляться і виплакують стомлені очі
Остання надія на Бога...
Почуття такі сильні, що вже непідвласні римам
Емоції такі сильні, що вже непідвласні людям...
3.04.14.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=489956
Рубрика: Верлібр
дата надходження 03.04.2014
автор: Богданочка