Я знов собі придумала тебе.
Намріяла, в думках наворожила.
Вдихнула в очі небо голубе
і сонечком весняним відігріла.
Зростила на мольбе́рті наш будинок.
Кімнати - ген просторі! Як хотів!
Людині ж так потрібна та людина,
щоб взяв її за руку й полетів.
Куди? А не важливо! Тільки б ра́зом!
Тоді не страшно впасти з висоти.
Бо той, хто щиро любить - безвідказно
і небом, і землею зможе йти...
Я знов собі вигадую-мудру́ю:
безсонні очі стелю розгромляють.
А про́тяги ранкові так гартують -
в буденність продірявлену вертають.
І ось я тут: конспекти, свіжа кава,
прогулянки по місту навесні...
І змучена душа перечекала:
"Для чого почуття дано мені?!"
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=490022
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.04.2014
автор: Ліна Біла