Раптом з’явилося бажання усім своїм єством відчути тепло рідної Землі,
до якої стільки літ прагне моє серце, яка притягує і кличе мене з далеких доріг.
І ось зустріч. Знімаю взуття і босоніж стою на напівзарослій моріжком доріжці. Ловлю перше відчуття дотику до її величності – Землі. Стаю на те, що могло б назватися
грудьми Землі, але так не називаю: не хочу, щоб було боляче. Хай буде просто – Земля. Земля, яка зростила і викохала мене. Не можу забути її в далеких краях. Тільки тут, де ходили мої ноги з тих пір, як себе пам’ятаю – тільки тут серце і душа моєї Землі. Сюди прагне моє людське серце і людська душа. Тільки тут відбувається злиття
наших поріднених душ і сердець у великій любові і в великому спокої. Тут знаходжу те, чого прагло моє людське єство.
Можна описати красивими словами принади цього невеличкого куточку ма-
льовничого Полісся. Але я не буду цього робити. Не хочу розпорошувати того од-ного цілого, що живе в серці всеохоплюючим почуттям.
Як художник, що замальовує етюд до майбутньої картини, так і я словесними штрихами, що проходять через мій зір, переношу і зафіксовую в пам’яті те, що називається спогляданням довгожданої зустрічі.
Невимовне почуття любові з прожилками жалю. Ті, хто живуть тут завжди не
зрозуміють того, що відчуваю я. Вони нічого не бачать. Я бачу все. Я бачу мою Землю, мою вітчизну – отчу Землю. Оптимісти кажуть: Земля молодіє. Так. З народженням нових поколінь Земля молодіє. Але мої немолоді роки, до деякої міри, навіюють песимізм. Я бачу Землю також в немолодих роках. Немолоді роки, як дерева.
Дивно? Але дерева, як і роки також старіють. Я не відкрила нічого нового, та мені тепер це бачиться. Колись пишний, незрівняної краси парк, тепер лише носить таку назву. Нема могутніх велетнів-дубів. Немає духмяних лип, що утворювали мальовничі алеї. Де поділися густі квітучі зарості бузку, дикої рожі, жасмину?
Сльози навертаються на очі від споглядання сумної картини: обвалені в воду старі верби. Ставки, чаруюча окраса парку, завалені стовбурами перестарілих дерев.
Скажете: нема господаря. І це правда. Але для мене суть не в тому. Старість приходить на все.
Село колись веселилося молодими хатами, молодими вулицями. Тепер і на них прийшов час, хоча життя продовжується і є свої перспективи. Але я бачу те, що
бачу. Не буду зумисне згадувати людей, бо закони життя невідворотні.
Хоча і не оптимістично звучать роздуми, але моя батьківська Земля зали
шається єдиною і дорогою, вічно бажаною. Хто зна, можливо(і хочеться в те вірити)
прийде час відродження і в якийсь період свого буття Земля омолодиться, вбереться в квітучі шати, немов молода, йдучи до шлюбу.
Я бажаю тобі, рідна Земле, квітучої молодості у благодатному єднанні безмежного милосердя Творця і твоїх нескінченних щедрот, які даруєш людству.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491626
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 10.04.2014
автор: Едельвейс137