Ніколи світ не приймав,
Мною посланих, пророків.
Бо має і мав
Зле заздрісне око.
Всі мої пророки –
Небесні посланці
Муляють вам око
І стають вигнанці.
Їх не привітають
В жодному зібранні,
А вони все знають,
Мною вони вибрані,
Мною вони послані.
Творить Мою волю,
Звіщати послання
І для світу долю.
Літають, мов птахи,
Кигичуть і плачуть.
Та їх світ-невдаха
Не чує й не бачить.
Зве єретиками,
Розпина, вбиває,
Назива злоріками,
Кров їх проливає,
Моє серце крає.
Скільки вірних птахів
Розп’ято, забито.
Скільки в світі жахів
І крові пролито.
Засіяне горем,
Кровію полите
Святе Моє поле
Могилами вкрите.
Не святістю зоріє
Оцей білий світ,
У гріхах він тліє
Вже багато літ.
Вмита не росою,
Землиця Отця,
Рясною сльозою
Вмиває лице.
І вже її стогін
Чути вже здаля
Люди! Я кричу вам навздогін:
Припинить свавілля!
Скоро скоро люде,
Суд праведний буде.
Збудуться Слова пророчі,
Святі Слова Отчі.
Я напевно знаю,
Горе усім буде
Тож благаю вас, молю,
Покайтеся, люде!
Скоро, скоро буде
Суд Праведний грізний.
Кайтеся скоріше люди,
Доки ще не пізно.
Хоч би скільки,
Я не слав пророків,
Їх би тільки
Не злюбило б ваше око.
Бо світ заздрий,
Гордий і упертий,
І до того ж злий,
Лживий, не відвертий.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491742
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.04.2014
автор: Лобов