З дитинства незабутнього мого
Спливають ревні спогади-картини:
Патрони хлопці кидали в вогонь-
Один – каліка, інший з них – загинув.
Були такі посади – пастухи-
Із дня на день рокована неволя.
І відгомін воєнних літ лихих
Навіки вкарбувавсь у їхні долі.
І у батьків не кінчилась війна –
Турбот пекучих ненастанні черги…
Лише зоря оповіщала нам
Священнодію спільної вечері.
При тьмяному мигтінні каганця
Тріщить у грубці хмиз, а чи солома.
І трапеза, як піст, що без кінця
І стулює повіки владно втома.
Ніяк її, важку, не оминеш,
Як до роботи – кілометри ходу,
А там – до непритоми жили рвеш.
Ну звідки сила рідного народу?!
Не сонечко будило їх – півні,
І від напруги лопалось залізо…
Вони ж в підмогу брали день при дні
Найбільшу втіху і розраду – пісню.
На ферму, в поле, як надії птах,
Як віру, що долає все на світі.
Бо певнились батьки, що їх літа
Світлішу долю подарують дітям.
Що буде святом радісним цвісти
Снага жертовна і несхитна воля.
Можна заставить каторгу нести,
Але співать на каторзі – ніколи!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=491827
Рубрика: Лірика
дата надходження 11.04.2014
автор: stawitscky