Перед ним відкрився довгий-довгий темний коридор. В ньому – мільярди людей, прозорих, безликих постатей. Сіре. Погляд відпочиває – світло від людей тьмяне. Сіре. Але мозок працює, пульсує, вираховує: серед мільярда вибрати біле, яскраве, сліпуче – її. Закрити від світла очі й нарешті відпочити, заснути. Тоді прокинутись і побачити її обличчя – щасливе й нещасне. Закричав. Знесилений і напівмертвий, з останніх сил. Тоді вичерпався, випив сам себе до дна – впав. Знесилений і напівмертвий. Від сірого відділився клапоть світла. Воно засліплювало. Він заплющив очі. Світло підбігло до нього і впало на коліна, підтримавши надірваний, виснажений мозок. Воно дивилося на нього заплаканими очима і щось тихо, але палко шепотіло. Він посміхнувся і заснув. За мить підняв запалені повіки – його світло досі стояло над ним – щасливе й нещасне сонце.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492131
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.04.2014
автор: ЕмоційноНестабільно