[i]Дзеркальний потік води змиває зі стомленого тіла гарячність і напругу… Легким тремтінням воно відзивається на муркотіння крапель, що міліметр за міліметром обіймають, погладжують таку спраглу шкіру… [/i]
Ледве чи не вперше за це літо вирішив піти із друзями на рибалку. Так хотів, не міг дочекатися. Захопливе відчуття: тиша, мірно стікає вода, з друзями врешті-решт поговорити можна. А тут як на зло… Робота, закрутився, збирався в останню мить…Воблери забув.
А, все одно. Коля, Рома, як він давно їх не бачив. З тих пір, як відслужили, оце тільки вдруге побачилися. Добре, що вихідні. Можна затриматися, нормально відпочити разом, старе згадати. Он Рома одружився. Жінка красуня, молодець він. Любить її, хех, такий бабій був, а тут: тільки Іринка і нікого більше не треба. Щасливий.
Приїхали. Розклалися: сало, багаття, шашлик, хто горілку, хто пиво, хто сік. Нема чого зловживати, воно ще нікого до добра не довело. Приємно і легко текла розмова, реготом, певно, всю рибу порозлякували. Дурні, ахахах…
Телефон… І чого було його не вимкнути. Пішов вздовж річки, слухав батька.
- Так, так, звичайно. Заїду. Чому ні…
Спочатку подумав, що божевілля… Русалка… Дожилися.
Так не буває.
Волосся чорним водоспадом заливало спину, сяяло на сонці, переливалося золотом, фіолетом, каштаном, шоколадом…чим завгодно… яка різниця. Схилена голова. Тонкі зап’ястя, ніжні пальці без жодної прикраси. Спина… Як пісочний годинник. Чи гітара. Торкнутися хочеться. Мокра біла тканина облягає засмаглу шкіру.
Вона обернулася. Не обпалювала поглядом. Не просила. Вимагала. Іди сюди. І пішов. Бо не можна протистояти. Чарує.
- Як холодно…
Чого вона хоче?
Зблизька ще прекрасніша. На дотик. Холодна, змокла тканина. А шкіра гаряча. Смачного шоколадного кольору, на дотик схожа… не оксамит… щось краще, чого ще не бачив, не відчував.
Блузка не приховувала шиї, ключиць, впадинки між ними. Захотілося, щоб нічого не приховувала. І торкнутися. Витерти краплі води, що стікають глибше. У той момент заздрив їм. І повітрю заздрив, що торкалося її.
Порухала ніжкою. Спробувала більше закутатися у блузку. Дурень. Зняв спортивну куртку, накинув на неї. Випадково, зовсім трошки, на мить торкнувся руки. Гаряча. Кинуло в жар.
Не можна так. Не можна. А вона дивилася. І знову вимагала. Тепер вже палила. Зсередини. З глибини. Кожна клітинка свідомості розсипалася вуглинками, зникала. Палило сонце. Вітер охолоджував. Але тіло ставало гарячим і терпке бажання бути якомога ближче до неї, з нею, в ній… теж палило…
- Арсен! Де ти? Ми тебе вже зачекалися!
Ігор підійшов і зупинився метрів за чотири.
- Ой, чи ти не ідеш?
- Іду.
Ігор постояв ще з десяток невимовно довгих, нескінченних секунд і пішов.
Грубуватий, трохи хрипкий сміх царапнув по тілу. І знову захлиснув страшної сили хвилею. Бажання. Знову торкнутися. Стиснути. З усієї сили впитися в неї собою. Фізично боляче було бути на такій відстані…
Вона зникла з мого життя так само раптово, як і зявилася там. Зачарувала… Сміх. Дотик. Поцілунок. Погляд. Вона врізається в пам'ять. Солодкий біль? Банально? Начхати. Вона – те, чого я забувати не хочу.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=492262
Рубрика: Лірика
дата надходження 13.04.2014
автор: ЕмоційноНестабільно