[i](фрагмент)
[/i]
Давно було, розтали чорні хмари,
Вцілілі люди знов навчились жить,
А слово заполошливе – татари –
Ще й досі в підсвідомості дрижить.
Тепер на рукописні оповідки
Помахують зневажливо: нехай!
Та є у нашій мові вічні свідки
Гортанисті: аркан, ярлик, нагай.
Звичайно ж-бо, тепер яка різниця –
Татарський різав ніж чи акінак,
Рипіли там вози чи колісниці –
Та ж триста літ лежала Русь навзнак!
І втрачене тоді не знає міри,
Бо наші власні Моцарт, Гейне, Бах,
Слов’янські ненароджені Шекспіри
Ще в пращурах сконали на стовбах.
Згоріло все – рукописи і вежі,
Навік в очах обвуглених ікон
Лишився жах чаділих у пожежах
Людей-слов’ян, приречених на скон.
А Захід за спиною статки множив
І лиш тому сподобив Ренесанс,
Що нас тоді міцний канчук батожив,
І у ярмі ходив слов’янський шанс.
Схилилася підрубана калина
Над залишками Золотих Воріт,
Засіяв густо гори і долини
Кістяним зерням хліборобський рід.
В науці горя ми не дилетанти,
Спізнали все сповна від ворогів,
Якби про те прознав славетний Данте –
Додав би пеклу декілька кругів.
Мабуть, тоді і стався той розподіл,
Фатальний світорозділ Захід-Схід,
Де ми посередині – там, де попіл,
То гинемо, то знову росим слід.
Як визначати за прислів’ям східним,
Де пси гарчать, а караван іде,
То наш народ пошарпаним і бідним
Між зграями покусаний бреде.
Тому і щоки маємо запалі,
Бо тільки-но ущух ординський рев,
Як Захід запросив на ляські палі
Під їх шляхетні вигуки «пся крев».
І знову калинове скніло віття,
І знов народ в тяжкій неволі кляк,
І не було ніде у цілім світі
Жорстокішого пана, ніж поляк.
Тож у якій концептуальній ступі
Минуле наше нині не товкти –
Не заглушити той ординський тупіт,
І мимо частоколів не пройти.
Ми часто починали все з початку.
Останнім на просторах нив і лук
Сумні могильні горбики-печатки
Залишив нам арійський закаблук.
Історія у нас слізьми оскомна,
Бо, скільки не вдивляйся у старе, –
Там лихо і біда, між ними коми
І синомічні страдницькі тире.
Ми нині знов зіп’ялися на ноги,
І хочеться, щоб не вряди-годи
Ми згадували ті сумні дороги
Якими все ж-таки дійшли сюди.
[b]червень, 2004
[/b]
[i][b]Слово публікатора[/b]: Заради чого і якою силою? Від навали до навали, від поділу до поділу ми зберігали національну ідентичність – якою силою або заради чого? Наука визначає три національні ознаки: мову, грунт і кров (тобто генетичну спадковість). Жодної з цих ознак ми не могли б зберегти протягом таких століть, якби не мали четвертої: національної ідеї. Найбільш гнітючою обставиною сучасності я вважаю її втрату. Ми просто забули, що це – і найменше пам’ятають ті, хто хизується «національною свідомістю».
Їх послухати – то це Державність! Самостійна, незалежна, соборна – якою вона ще буває? Оце і є та мета, заради якої і до якої наші предки йшли через терни понад чотири століття: гімн і герб з національним прапором та статут суб’єкта міжнародного права? Сумно, дівчатка!
З такої точки зору не зможемо ми вирішити найболючішу проблему сьогодення, «російське питання» – питання «що робити»? З цієї точки зору усе втрачено – і самостійність, і незалежність, і соборність. З цієї облудної, жалюгідної точки зору.
[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494173
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.04.2014
автор: Ник.С.Пичугин