Там, за Доном, за Ростовом ворона летіла,
запримітила поживу на звалищі, сіла.
Не поживу, не забаву - гетьманські клейноди.
Кинув злодій, як непотріб, дарунок народу.
Позліталося на каркіт вороння спяніле:
"В Україну, в Україну, свіжина наспіла!
Будем панство чорногузе там бенкетувати,
хоче волю і державу в одне поєднати
нарід лютий. А де влада вище правди стала
там бо братія дзьобата ще не бідувала."
......
Слід за сонцем стара гава прямувала зграю
тай каркала про воло́ду молодого краю.
.....
[i]Мізерія перша [/i]
Не був він першим в плодови́тої жони́,
Та Бог із ним, і з їхньою сім’єю -
Обдарува́ла всіх своїх мужів крильми́,
Та не у всіх полі́т був над земле́ю.
А він припав, до зблідлої душі́
Розкі́шної неві́сти, і по то́му,
На мить, в горо́ді ма́льви розцвіли́,
Небе́с розвівши віковічну вто́му.
І люд, з візка́ми, здивува́в світи́.
Ступа́ли кро́ки, не в пітьму́, нові́тні.
Надією напо́внені були́
Зі скринь вітри́ла, на́ші, запові́тні.
І я там був, і мед надпи́в,
І друзі із колін привста́ли.
Напра́вду, хи́тро ба́тько його́ зшив,
Бо шви ніко́ли не тріща́ли.
[i]Мізерія друга[/i]
З-під гри́фу, на тає́мнім повідку́.
На ньому і тримався до́вгі ро́ки.
Вливав в роди́ну - золоті́ пото́ки,
А в біома́су - про́повідь глевку.
Стиліст стара́вся, так сказать, твори́в.
Мішо́к за нами впе́рто волочи́вся.
І шлях до правди раз-у-раз крови́вся,
І він, у кро́ві ру́ченьки вмочив.
[i]Мізерія третя[/i]
Перед польо́том вилили пальне́.
Вантаж маха́нням я́вно не підняти.
Та він злеті́в, підхо́плений людьми́,
І зно́ву сонце зазирну́ло в хату.
Не збудува́ти з помсти й зло́сті дім.
Ще гірше з тим кілко́м у серці жи́ти.
Був по́ступ пра́ведним його, у тім -
Одни́м добро́м лука́вих не скори́ти.
Не дав бага́то, багатьо́м.
Сховав і у́рок за спино́ю.
Та плюнути він дав сповна́,
щоб не дави́лися слюно́ю.
Тепе́р він - а́томом, і все ж,
блисну́в межи́ свойо́го ро́ду.
А де ж заплі́чники? Гризуть
скоцю́блений хребет наро́ду.
Свобо́да ви́бору даро́вана раба́м -
свобода вибору нови́х царі́в, не бі́льше.
Неві́глас-раб вовік не здви́гне храм,
в якому гідність над месі́ями вищі́ше.
[i]Мізерія четверта[/i]
Звитя́жне і́м’я, порохна́вий дух,
Мізе́рія захла́нного іу́ди.
Його́, і ста́до кровососних мух,
І "йо́лки", супроводжували всю́ди:
То у вінку́ на го́лову впаду́ть,
То сві́ту на гане́бну сла́ву
дітей поби́тих під гілки́ вкладу́ть,
То з-за зубі́в вискакують лука́во.
В обі́йми брав завжди́ воро́жий тиск,
Ру́бав і пра́ведне корі́ння.
Сподо́бив він на чі́льне мі́сце - зиск,
Свобо́ду ж - не низьке́ терпі́ння.
Не кланявся ні пра́вді, ні волхва́м,
А бив твердим чоло́м, в стіну́ облу́ди.
Він Бога, з грі́шми, у мішку́ трима́в,
Щоб той не зми́лувавсь на лю́ди.
Такі́ безкро́вно не іду́ть
на жаль, такі ідуть безславно.
Таки́м, з осики кіл заб"ють
народом ви́тесаний вправно.
.......
Коли, злеті́вши, ти знева́жиш люд,
зіпре́шся на чужи́х в важку хвили́ну -
зігне́ться ма́ти, сплю́не Божий суд,
і ти згори́ш, до со́того колі́на.
[i]Мізерія п"ята.[/i]
Перед воро́тами Петра
присі́в не цар, а пропові́дник,
гряду́щих ге́тьманів розві́дник,
небесну сотню проводжав.
За Херсонес він не трима́вся,
в елеях інших омивався,
і не тонув і не спливав.
Сумній вдові не приглянувся,
хоча́, як міг над нею гну́вся,
і всім охочим дозволяв,
насупивши безброві брови,
її "любити" без любови,
тай бурмоті́в на весь цей гвалт.
[i]Мізерія шоста.[/i]
Не день один він готува́вся,
до тро́ну вправно наближа́вся,
глязу́р мішаючи в котлі́.
(Він був ісповнений надії
лиш розрахунок, а не мрії,
тьмяни́ли зві́зди на кремлі́.
Їх блиск лихий, холодний-вра́жий,
на нашу шальку силу ва́жив,
гостри́в приту́плені шаблі́.
І запалало світом, степом,
услід за київським вертепом,
під дзвін кремлівської брехні.)
.....
Ледь припорошений, в зелі́,
стояв він твердо на землі
бульдозером упра́вно пра́вив,
виважував із стін держави
приволзькі брусики гнилі.
....
[i](До слова, що за дивна сила,
не цар, не хан, не "вороти́ла" -
[u]земля́ [/u]завжди́ наро́д кріпи́ла,
ним удобря́ла, йго́ роди́ла,
і гнула, кла́няла собі́.
А в час неправди - не трухою,
не плоттю дряблою, старою -
живильним тілом молодим
насичувалась, щоб навчити
нащадків, як у мирі жити,
і в злагоді до неї буть...)[/i]
.....
Отож, за на́рід він трима́вся,
метикувати не цурався
прямуючи на ворогів.
Бо придніпровська чо́рна бри́́ла
не тільки кріпаків ростила,
і кучеряві з неї йшли.
Хіба навчить лиха́ година
із малку лупленого сина,
а не уче́ного, як слід,
збороти вправно вражий гніт?
Не буде соромно батькам
таку дитину в світ пустити
про славний рід оповістити
та прислужити землякам.
..........
[i]Мізерія сьома[/i]
Ликуй Віннице славна
Прислужилась і ти.
грудень 2013 - лютий 2014.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494348
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.04.2014
автор: Андрій Чернівець