Може, я і не поет,
соловей з діброви...
Проспівав один сонет
хмарці чорнобровій;
Слово тьохнуло в зорі,
серце зачепило,
Спів тепер в душі моїй
дарувати мило.
Тож хлопчина із села –
жвавий, загорілий,
Задивився на орла,
скромний та несмілий;
В Сонце рано закохавсь,
також в цвіт вишневий,
В васильків та маків вальс,
в небокрай рожевий.
Швидко весь бузок відцвів
вдома біля хати,
Там життєвий шлях зустрів,
помахала Мати;
Поздовж річки, не без сліз –
прощавай дитинство,
Що розтануло услід
несказанним дивом.
Пам’ятатиму завжди
неба візерунки,
Місяць, що торкавсь води
і зірниць малюнки...
Пісню Мами й заповіт
не забуду вічно,
Татуся той усміх вслід...
Шлях мій пересічний.
31.12.2000р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=494815
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.04.2014
автор: Променистий менестрель