Дрімає ветхий дах. Лише димар
Все палить люльку, сіє клуби диму,
На мить здалося: й сам я задрімав,
І небо підпираю, я - будинок,
Притулок, бастіон для хворих доль,
В мені живуть - в мені ж і помирають,
Комусь - прямий до пекла коридор,
Комусь - бетонна воля, промінь раю.
Димар, як дід, розкурює мундтштук,
Вечірнє небо коптять сиві кільця,
І, ніччю гнані в темну висоту,
Летять, мов прах розбитих коаліцій.
На мить здалося: я і є той дим,
Що між вітрів блукає пілігримом,
Вагаючись - туди, або сюди
Покірно прихилити спілу гриву?
Я дах почухав хмари гребінцем,
Вітри мовчать, не кажучи, куди нам.
Скажу собі: ти ним не гребуй - це
Твій шлях, ти - дим і трішечки - будинок.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=497894
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.05.2014
автор: Олександр Обрій