Ми живемо, ніби граємо в шахи,
Дошки не видно. І все ж вона є.
Повзаєм кволо по ній, як комахи…
Це коли доля за віщусь поб’є.
Іноді пурхаєм, крила відчувши,
Дивимось зверхньо на тих, що внизу.
І позичаєм нечистому душу.
Це як на слабшого маємо зуб.
Чорні клітинки і білі клітинки.
Строго по черзі – ні більш ані менш.
Жаль, що між ними нема перетинків.
Значить, всліпу не намацаєш меж.
Правда, не кожному мацать потрібно.
Можна начхать на порядок увесь,
Сміло ходити і косо, і рівно.
Це коли ти не хто інший, як ферзь.
І пішаки дріботять однобоко,
Завжди з оглядкою, тихі й малі,
Та претендують ураз на високість,
Як доплазують до ніг королів.
Хами й пани… Все так древньо й банально.
І не відразу узнать, хто є хто.
Різні фігури. Ворожі – безжальні.
Це коли раптом зажмуть у куток.
З жахом тримаємось на волосині,
Але як тільки загроза мине,
Міцно накручуєм власну пружину,
Щоб вже самим провернуть хід конем.
Часом багато кладеться на плаху.
Це коли іншого ходу нема…
Ми живемо, ніби граємо в шахи.
Й вірим, що скажем самі: шах і мат!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498483
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.05.2014
автор: Ніна Багата