Не самотою сповнений тепер мій дім,
Не тим тягучим і глевким обманом,
Однокімнатний простір вгамував
Той сплін, що виникав раніш з туманом.
Поринув в дно великих почуттів,
Які не просто так, а кимось дані.
Не відчував, що серцем відлетів
Й не залишивши вдячності і шани.
Беріг, мов серця рівний ритм
При бігові за щастям і єднання,
Лиш тіл тепер замало – віра в тім,
Що утоплю усю журбу в кохання.
І вірно пронесу те почуття,
Шляхом життя, із сивиною в скроні
Не закінчується серця небуття,
А лиш взростає й не вимагає крові.
А правди лиш – утоплена брехня,
Не випливе, а стане тільки мулом,
Й нове, повірене й намріяне життя,
З тобою вдвох й навіки вмерлим сумом.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=498603
Рубрика: Лірика
дата надходження 12.05.2014
автор: Андрій Толіч