Вона біжить по життю, у наївність свою спотикаючись,
І кожен раз при падінні у серці болить все сильніше.
Вона підводиться знову, за омріяні руки хапаючись,
І їй все рівно здається, що вірити всім правильніше.
Вона не раз вже виймала зі спини чужого ножа,
Та казала собі, що зробили це їй випадково.
Вона гадюку сприймає завжди за простого вужа,
Все обдумає тричі перед тим, як промовити слово.
Їй близькІ голоси промовляють не бути наївною,
І розум її щиро просить: будь із кожним обачна...
А вона хоче бути уявного світу свого королівною,
До чужої людини всміхається лагідно і безпечно.
Затуляє долонями вуха, щоб не слухати ці голоси,
Намагається заховатись від них у свій світ своєчасно.
Бо для неї калюжі брудні - лиш запилені краплі роси,
Бо калюжі, що завжди такими булИ, - це страшно...
Від наївності поки, на жаль, не створили таблетки.
А хто хворий на неї, то в цьому житті повсякчас
У чиїхось руках танцює у вигляді маріонетки,
Втікає із пастки, і знову втрапляє до неї не раз.
Вона вірить, що люди у серці несуть доброту.
Бо якщо це не так, то навіщо вони на Землі?
І невтомно шукає в багнюці якусь чистоту...
І світло вбачає часОм в непроглядній імлі.
15.05.14.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499150
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 15.05.2014
автор: Богданочка