Присвята:[i] [b]ведмежатку[/b]
[/i]
Певно, я й справді зобов’язаний поясненням, докладним та поспільним, – бо інакше, бачу, вже ніхто не зрозуміє, «про що я». Ну звичайно ж, про День Перемоги, про що балакають совки? Надто швидко він настав, не встигли й отямитись. Ще не встигли поховати усіх загиблих, ще ніхто не здогадався рахувати їх купою – сотнями, а Перемога вже прийшла. Ото ж не встиг і я помітити ані жаху, ані обурення, ані скорботи. Вже через кілька днів після трагедії переважав зовсім інший настрій, інші думки – про Януковича, про асоціацію, про Юлю, потім про Крим, про Схід, імператора Пу… Скоромовкою проговоривши подяку героям, люди знов повертались до свого, до нагального. Дякую хоч за те, що не розділяли жертви на «своїх» і «чужих»; з того та іншого боку звучало те саме, і майже тими ж словами: мовляв, вони знали, на що йшли. Жодної спроби схаменутися, жодного натяку на питання: «як це могло статися?» – бо всі ж бачили, як воно сталося. Та й щирим словом кажучи, усі наперед знали, до чого воно йде. Мабуть, це важко, сказати уголос – а таки справді важко – що ми морально збанкрутіла спільнота, ми нація, яка зганьбила себе перед усім світом гріхом навмисного братовбивства. Але коли промовляєш таке навіть мовчки, тихо-тихо, неможливо ж радіти; не буває таких перемог. Неможливо взагалі думати ані про що інше серйозне.
Є така максима: кожна нація гідна своїх правителів. Певно, і я, совчара, вартий можновладдя Брежнєва, Андропова… і Горбачова. Проте не переймаюсь. Бо бачу, що може бути гірше, значно гірше. Марно було б і сподіватись чогось іншого від попсофільного пубертату, але ж, мої однолітки, виховані зовсім іншим суспільством, – у якому ницість та жорстокість [i]ховались[/i] від наших очей, – як же ми здичавіли, гай-гай! З моєї совкової точки зору, загибель людей, що сталася у лютому, – єдине суттєве, що тоді сталося на Україні, та й не лише тоді, у лютому. У цьому сторіччі не сталося нічого більш суттєвого та нагального. І доки ми цього не розуміємо, трагедія продовжується щодня – трагедія нашої історії(*). Усі останні двадцять два роки ми, хоч які знужденні, принижені та зневірені, хоч уже і втративши надію, [i]мали право [/i]сподіватись. Іще була у нас [i]підстава[/i] пишатися Україною, і ми могли спокійно дивитись один одному у вічі.
…А ще, коли хтось і додавав декілька слів до свого «соррі», то це зазвичай було: «А винних ми обов’язково знайдемо, знайдемо і покараємо». Та чий же це обов’язок, знайти та покарати винних – хіба це не справа честі тих верховод, що привели людей на Майдан, під кулі? Хіба не їм належить зараз влада, обов’язок і можливість знайти злочинців, скоївших таке зло серед білого дня, на очах мільйонів? Не виникли ж ці нелюди з повітря і не в повітрі ж розчинились? Можливо, це і занадто суворо – висувати перед політиками та владниками вимоги честі, але ж є інші мотиви: у них наразі вибори. Хіба це не є вагомий мотив знайти і покарати паліїв та снайперів Майдану – тих, чиї злочини, власне, і забезпечили перемогу теперішнім кандидатам у президенти? Хоча б задля того, аби довести свою непричетність; точно з’ясувати, що справді «ніхто цього не хотів і не сподівався», що воно саме так вийшло. Бо що ж скажуть виборці? Але здається, що виборці нічого не скажуть. У тому й справа, що, здається, усім байдуже, якою ціною здобуто перемогу. Головне – результат.
Якою ціною? Ось ви кажете – або вам кажуть: «Невже люди загинули марно? Не хочу так думати». Мені теж важко слухати такі відповіді і особливо такі запитання. З погляду радянської – і будь-якої цивілізованої – людини не буває такої ціни, щоби гендлювати людським життям, чи то марно, чи то із зиском. І не кажіть мені, совку, що «вони загинули за Україну», бо не потрібна була Україні загибель тих людей – хіба ж вона не мати?
[b]2014
[/b]
(*) [url="/getpoem.php?id=499144"]http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=499144[/url]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500166
Рубрика: Лірика
дата надходження 20.05.2014
автор: Ник.С.Пичугин