В один момент упало небо з неба,
втопилось сонце в глибині морІв.
Зненацька відцвіли квіти, дерЕва
і попелом осіли зграї слів...
Оті слова я вивчила напам`ять
і, мабуть, краще, ніж як "Отче наш"!
А ти тепер ідеш, мене минаєш,
немов осліп, оглух, а може й - фальш.
Ти навіть не здогадуєшся, як це?!
Себе привчати ранком до життя,
у відповідь казати - ВСЕ ПРЕКРАСНО,
а в серці накопичувать сміття...
Серед мільярдів люду так самотньо.
Лякає ця безвихідь та журба.
А ти все далі й далі. Ти холодний,
як лід, мороз, як в лютому зима...
Якщо забув, то й я тебе забуду.
Пущу на вітер: йди собі, лети.
Можливо не злічить мені простуду,
та з гордістю я зможу повз пройти!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500275
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.05.2014
автор: Ліна Біла