Не заглядай прискіпливо в очей моїх туманну глибину...
Вони не світлі... темні, наче небо в хмарну літню ніч.
Ти зовсім скоро наштовхнешся на невидиму стіну...
Гостей не люблять таємниці, а вони тут зусебіч.
Бо не криштально-чисті дзеркалА душі людської...
Вони - заплутані, неначе грецькі безкінечні лабіринти.
Відчуєш смак меду солодкого, і смак чорної кави гіркої
блукаючи тут... бо полум'ям вогню палають в ночІ гіацинти...
У лабіринті є багато зАлів, в яких ти не бував раніш ніколи.
Відчинені двері... та ти їх не бачиш, тому й оминаєш.
Від самотності стіни у них вже давно охололи...
Як теплом їх зігріти, ти, мій любий, не знаєш.
Тут кімнати маленькі, в яких всюди приховані тіні...
Вони чАсом нашіптують те, про що в голос не кажуть.
Є сади, де натхнення цвіте, або, інколи, гине і ще у насінні...
Шлях тернистий до них мої вІрші, буває, тихенько підкажуть.
Я така не одна, нас багато таких... тих жінок... непочутих...
Ми шукаєм розраду у своЇх таємницях примарних.
І не буває тих дверей, яких нічим не відімкнути...
Як не буває таємниць в душі безкарних...
І твій погляд, я бачу, такОж не говорить усього...
Таємницям все рівно чи жінка ти... а чи ти чоловік.
Я б напевне хотіла, коханий, дізнатись твоЇ, не без того...
Хоч існують такі, про які ми ніколи нікому не скажем повік.
22.05.14.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=500459
Рубрика: Філософська лірика
дата надходження 22.05.2014
автор: Богданочка