імла і сніг

14.02.07.

нарешті.  цього  ранку  здійснилась  їх  мрія.  вони  були  поруч.  вони  були  майже  разом.  імла  і  сніг.  вони  притискались  одне  до  одного  у  марній  потузі  цілунку.  вони  тремтіли.  це  тремтіння  було  навкруг  них  і  в  них...

сніг  у  відчаї  падав  і  стискав  у  своїх  обіймах  дерева.  вони  хитали  вітами  і  дрижали  від  непомірної  пристрасності,  що  передавалася  і  їм.  вони  стогнали  під  снігом,  разом  зі  снігом,  у  снігу...

імла  оповивала  людей.  перехожі  вчували  її  жадання,  але  як  вони  могли  зрозуміти  до  кого?  навкруги  були  лише  імла  і  сніг.  вони  були  протилежними  і  непоєднуваними  одне  до  одного.  холодний,  білий  сніг  і  сіра,  вогка  імла.  вони  були  приречені.  приречені  на  вічну  пристрасть.  пристрасть  без  перспектив  у  майбутньому  дні.

вони  розуміли,  що  поєднання  їх  неможливе,  але  все  одно  поривалися  до  одне  одного  на  зустріч.  імла  линула  понад  снігом.  у  тих  місцях,  де  вони  все  ж  наважувалися  на  доторк,  вмирала  частинка  їх.  імла  припадала  до  снігу,  вона  його  цілувала  –  і  її  вуста  танули  в  нім.  але  і  сніг  віддавав  шматочок  себе  їй,  на  його  тілі  з’являлись  рани  від  її  цілунків.  але  то  було  не  важливо,  він  згоден  був  все  стерпіти,  аби  бути  з  нею.  він  намагався  дотягнутися  до  неї  своїми  крижинками,  та  всі  його  потуги  були  малодієві.

зрештою,  вона  не  витримала.  вона  заплакала.  це  була  загибель  для  двох.  але  водночас  і  скупі  миті  єдності,  монолітності  їх  тіл.  холодні  сльози  імли  розшматовували  їй  тіло,  лишали  в  нім  глибокі  рівчаки,  сповнені  болю  і  повітря.  на  тілі  снігу  лишались  картеччю  сльози  коханої,  вони  пропалювали  у  ньому  смертельні  пробоїни.  та  ці  болючі  моменти  приносили  їм  набагато  більше  насолоди  –  нарешті,  хай  на  кілька  секунд,  але  вони  були  одним  цілим.  вони  були  щасливі  у  хвилини  своєї  смерті,  бо  вони  були  поєднанні  назавжди  цими  слізьми.

а  люди,  що,  за  бажанням,  могли  б  стати  спостерігачами  цього  кохання,  лиш  невдоволено  обтирали  з  лиця  краплі  дощу.  вони  не  розуміли,  куди  подівся  сніг,  і  де  імла.  і  не  знали  навіщо  іде  цей  дощ.  ІІїї

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=50091
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 06.12.2007
автор: НеВ