Думки повились, мов димки
Поза осіннім небокраєм.
І я прикидаю: таки
Тієї сили ще немає,
Яка мене навік здолає.
Не світ,а обійстя яги.
Замовкли щось зозулі в гаї.
І старість врешті в ланцюги
Мене злорадно запрягає
І на горба мені сідає.
Її я чую владну річ:
–Неси мене за виднокола!..
Та я її скидаю з пліч,
Зламавши ланцюги неволі.
Видать, воно іще не ніч.
А як прийде уже ота
З косою, що не знала бруса,
Що коротить людські літа,
Скажу їй: смерті не боюся.
Ні перед ким в житті не гнувся.
Сказать проснулась генна вперть,
Священна,як перед грозою,
Що проженем ягу з косою,
Що доживемо до безсмерть.
Безсконний вік манить ясою.
Думки повились,як димки
Поза осіннім небокраєм.
І я прикидаю:таки
Тієї сили все ж немає,
Що дух людський колись зламає!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=502767
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.06.2014
автор: СавчукМикола