Кум до кума зранку скаче:
- Ти скажи мені, козаче,
Де тебе нечиста сила
Вчора звечора носила?
Ти кажи! Правдивим будеш?
Бо як що-небудь забудеш,-
То пропав я, не знайдеш,
Жінки лють не має меж.
Бо учора, ще звечора
Завітав я до Григора,-
Ну, а там, як й кожен день:
П’є горілку старий пень.
Я ж людина компанійська,
Не тварина яка свійська!
Допоміг у тій війні –
Ну, не міг сказати «ні».
Цілу ніч на полі бою,
Не було для нас покою:
Нищили, поки була.
Горілка, все ж, перемогла.
Коли вранці сонце мило
На подвір’ї засвітило -
Я живий, а, може, мертвий
Вирішив додому перти.
А дружина моя мила,
Ну, такий скандал вчинила,
Що не знав – куди втікати.
Став швиденько мізкувати.
І тут я, ну, що робити,
Мусив їй сказать, щоб жити,
Що учора, ще звечора
В тебе ладили забора.
- Е, не вийде, любий брате!
Я ж до тебе, супостате,
З могоричем в гості йшов,
Та тебе я не знайшов.
Під вікном дружина ждала,
Гірко плакала-ридала.
Добрий я, стояв-не встояв:
Пригорнув... та заспокоїв...
Так що знає твоя Тома,
Що не був вночі я вдома!
Отож, жінки, що й казати:
« Кращий захист – нападати!»
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=503833
Рубрика: Лірика
дата надходження 07.06.2014
автор: Серафима Пант