ми випили по каві, після того як всі розійшлися. Він взяв стакан в якому лишалося ще на денці лікеру, хлюпнув туди трохи спирту з банки, що стояла під столом, і випив. Потім так само налив мені. Я сидів навпроти, бездумно втикаючи на свої затісні кеди. Один з пальців віднедавна почав кровоточити. Сприйнявши це, як імовірну ознаку святості, я був готовий в подальшому до ще суворіших випробувань чи до чуда, хр*н його знає, яке однієї миті просто звалиться на голову й загоїть всі відкриті рани на тілі та мозку. Майже не розмовляючи, принаймні, про те, що в кожного було на думці, – не певний навіть чи ми були здатні думати бодай про щось, що стосувалося подій того вечора, чорт забирай, він сказав і зробив все, щоб назавжди обірвати колишні зв’язки, щоб ніколи більше до цього не повертатися; відмовився від того, що так багато для нього важило, щоб з того, що лишилося спробувати зробити щось, що важитиме не менше в майбутньому, – просиділи під тріскіт газового лічильника, неперервний гавкіт, який долинав з вулиці близько півгодини. Ще раз випили по горнятку кави, – нерозчинної, як наше нікчемне існування від якого постійно хочеться кудись втікати, страждаючи при цьому також: від надміру емоцій, які переповнюють тебе, від сукупності поразок, які спустошують, допоки кавова гуща не почне спливати доверху помиями. Ми майже не спілкуємося одне з одним. Це означає, що нам було що сказати одне одному. Але ми лише розповідали кожен свою історію, можливо тому, що крім слів в нас нічого більше не було. Навіть одне одного поза тими історіями. Принаймні поки що.
В ті дні вечорами ми часто збиралися на території школи, яку, щоправда, ніхто з нас не закінчував, тому жодної ностальгії, щоб випити пива і розслабитись, й просиджували майже до світанку. Літо було напрочуд спекотним, а проте, найдосконалішим, у своїй винятково фатальній привабності. Дні тягнулися монотонно один за одним, в нудотній тиші сумнівного спокою. Перестиглі плоди диких груш та декоративних яблунь обважніло нависали над сивушною ніччю, яка плелась навколо тонкою павутиною. В її освіжаючу та п’янку прохолоду занурювалися наші спраглі, втомлені серця, наче підводні човни на океанські глибини. Потому лише відчуття мокрого піску між пальцями, що здавався таким нереальним на дотик, не залишав сумніву у справжності втечі. Ми заслуговували на все те, що з нами відбувалось і навіть на те, чого не відбувалось. Одного вечора, який тепер, на відстані трьох років, змінився настільки, що важко відрізнити справжні спогади від доданих згодом в запалі пристрасті, ми побачили на сходах дівчину в плямистій сукні, з довгим русявим волоссям; великими зеленими очима вона пильно вдивлялася кудись повз нас, лише згодом ми звернули увагу на стурбованість в її голосі, яка відчувалась в усьому про що вона говорила. Альона, так вона просила її називати, але ми називали її Оленкою, вона не ображалась, була симпатичною, навіть привабливою. Вона не вміла роз'яснити чого хоче і мала в медичній картці протипоказання щодо денного світла, спеку не переносила взагалі, говорила, що тепловий удар може виявитись для неї смертельним, тому вдень вона ніколи не залишала квартири, так триває останні три роки, казала вона, вікна в її кімнаті були щільно зашторені. Пізніше ми запідозрили її в брехні. Але нічого не сказали. Бо кожен з нас теж брехав їй. Ми чинили з нею ще й не таке. Вона нам дуже подобалась. Вона була єдиною дівчиною, яка відповіла нам взаємністю. Зустріч з нею змінила моє життя. Вона змінила Бодине життя. Може змінила щось для неї.
Курити не було чого. І це вбивало, як вбиває бродячих псів вдаване співчуття відгодованих сук. Зібравши всі гроші, які мали, ми пішли за сигаретами. Було близько дванадцятої, поблизу все зачинено, крім «Околиці»: я піднявся на другий поверх, він лишився внизу; навколо більярдного столу в кінці залу стояло четверо чоловіків. Вони грали й голосно щось обговорювали, реготали, відхиливши шторку, з кабінки вийшов ще один і приєднався до них. Мені вистачило кількох секунд, щоб побачити всередині оголену дівчину, вона здалась мені зовсім малою. Білобриса барменша витирала стакани, почувши питання вона кинула кудись вбік, що сигарет у них не продають, я повторив питання ще раз, вона ще раз повторила відповідь, мені здалось, ніби я до ранку стоятиму перед нею, повторюючи одне і теж питання, а вона натомість повторюватиме свою завчену відповідь, тому я просто мовчки дивився на неї, намагаючись прочитати думки, слідкував за її поглядом. Вона чекала похвали чи підтримки своїх слів в залі, куди я більше не обертався. А які ви курите? Зараз байдуже які. Є «бонд» по 12 гривень. Давайте. Я розплатився, зіжмакав кілька папірців в кишеню, взяв пачку і вийшов надвір.
Відтоді ми почали проводити ще більше часу разом, не лише вечори та ночі, але й дні. Сонце ставало менш надокучливим. Температура повітря трохи знизилась. Кілька разів ми потрапляли під нищівну зливу, одного разу під град, що застав нас на півдорозі від річки до міста. Ми пили багато пива та вина, інколи горілку, обговорювали улюблені фільми, книжки. Нам доводилось стримувати власні бажання, як би боляче від цього не було, бо інакше ми назавжди залишилися б в тому літі. Ми могли б прикидатися каліками, грати на сопілці, гітарі, трубі, збирати пожертви на новий храм. Платили б власними гріхами за бокал пива і не боялися б смерті, але постійно про неї говорили. Всі ми були б всіма і ніхто з нас не був би ніким. За крок до переходу по той бік самотності, бо подія вже стала обманом, загибеллю спокою та тиші, спалахом блискавки, вибухом шуму та люті, повією.
Нам ніяк не вдавалося запам’ятати жодного слова. Жодного її жесту. Лише звуки. В кожного була своя власна версія. Лише номер кімнати та кількість неприйнятих дзвінків. Заходьте в гості. Навіть риси її обличчя постійно нагадували нам про інших. Мовчання її нікого не хвилювало, а посмішка була найвищою винагородою за невдалі спроби розсмішити її. Вона гіпнотизувала нас, щоб не говорила як би себе не поводила ми приходили до неї знову й не хотіли від неї йти. Її тіло було для нас сьомим континентом. Ми не були його першовідкривачами. Але ми були його володарями. Вона перефарбувала волосся в червоний колір. В її полум’ї ми згорали дотла. Вона навчила нас бути сильними. Вона дозволяла нам бути справжніми. Що ми дали їй натомість?
Добре пам’ятаю той ранок, коли прокинувся в її кімнаті з плодово-ягідним запахом з рота. Першим бажанням було якнайшвидше забратися звідти. Через коридор в сусідню кімнату. Але потім, коли згадав де знаходжуся, захотілося залишатись тут якнайдовше. Поки силою не виставлять за двері. Поки що ніби ніхто не збирається. Двоє її співмешканок, які мовчки сьорбали чай за неприбраним столом, скоса поглядають на мене. Її в кімнаті нема. Якби не вони я зміг би сповна насолодитися причетністю до її відсутності. Потім вона повернулася б, а ці двоє пішли б на пари. Ми лишилися наодинці. Нарешті разом. Назавжди удвох. Більше ніхто не заважатиме нашому щастю.
Ми сіли на сходах перед будинком, що здавався, через свою очевидну занедбаність та відсутність будь-якого освітлення, нежилим, хоча ми знали, що його використовують для ночівлі нелегали з Таджикистану, які працюють допізна на місцевій швейній фабриці; а той бл*дський гадючник, звідки я ледве зміг вибратись кілька хвилин тому, поблискував десь позаду нас блідими вогнями; гаряча смола скапувала нам на шиї і стікала вниз по наших спинах.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=505144
Рубрика: Лірика
дата надходження 14.06.2014
автор: ларс