Вже відлітають птахи у вирій.
А чорне небо зірками світить.
Навмисно люди вдягають сіре.
А власне, хто їх тепер помітить?
Комусь ще досі потрібне сонце?
Хтось на вокзалі чекає потяг.
Хтось посміхається незнайомці.
А інший хтось забуває дотик
Долонь коханого…
Ніби вкотре
Не помічаючи цих ілюзій.
Проте я також жива істота.
І знаєш, Рома, я не боюся
Моїх зізнань, після крапки коми.
Нам треба більше бувати разом.
Але так прикро… Чи знаєш, Рома,
Кохання наше – маленький пазл…
І я самотня. Але щаслива.
Проте, самотність не тим погана,
Що відродила у серці зливу…
А тим, що вічність – у серці рана.
А мало б бути воно чимсь іншим.
Великим, щирим, взаємним, чуєш?
Мене цілує кімнатна тиша…
Чи ти від неї колись врятуєш?
Вже відлітають птахи у вирій.
А чорне небо зірками світить.
У вересневих солоних хвилях
Втопився наш безнадійний квітень.
Я відчайдушно борюся, Рома,
Але все марно. Вмирають зорі.
Я зачиняюсь у себе вдома.
І забуваю про тебе знову.
У нас з тобою – окрема доля.
Зав’яли квіти попід віконцем.
… У місті якось зустрілись двоє…
Він на долонях приніс їй сонце.
пс не забуваються миті… коли були сплетені наші долоні…
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=506532
Рубрика: Лірика
дата надходження 21.06.2014
автор: Тіна Травнева