У Землю сирУю, в тепло життєдайне
Загорну насіння як прийде світанок.
Водою живою полию, напою.
"Рости -, прошепочу,- Бог із Тобою!"
І паросток зійде, і втішиться Сонцю.
Стебельце постане беззахисне, тонке.
До Неба всміхнеться, нап'ється росою.
Наповнить весь Світ ароматом й красою.
Розквітне, зів'ється, так забуяє...
А ранком осіннім мене не впізнає.
До ніжних пелюсток уже не підпустить.
Духмяна, чарівна, доглянута пустка.
Зваблива утіха очам перехожих!
Як вийшло, що так ми з тобою не схожі!?
Схились на хвилинку! Дай волю сумлінню!
Згадай, дивна квітко, де твоє коріння!
Де сила, подумай, що вгору здіймає!
Крім ран від шипів я одвіту не маю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507197
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.06.2014
автор: ABIV