Тебе, напевно, я вже не люблю…
Чому ж минуле тінню за спиною?
Думки сумні, неначе дощ, зіллю
Й присиплю слід зотлілою золою.
Ні, не виходить, не зникає біль!
Занадто щедро я тебе любила.
Неначе рану, розпікає сіль ,
А душу, ніби розпˈяли на вила.
Пекельну як, перемогти печаль?
Змиритись як… і відпустить кохання?
Не знала я, що ось таке, на жаль,
Мені вділила доля для прощання.
О, доленько, не йди і не зникай,
Я ще не все сказала у зізнанні.
Любові в серці навіть через край,
Чому ж замало стало у коханні?
А як же справжність серця і душі?
І відданість, і вірність у любові…
Кажу наївно? Краще не сміши?!
Ні, не смішу, сумую в кожнім слові.
То ж… виплекаю щирістю рядки,
З весни і літа позбираю квіти.
А небо схилить до землі зірки…
Люблю тебе, люблю тебе таки..!
На жаль, ти цього так і не помітив.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=507287
Рубрика: Лірика
дата надходження 25.06.2014
автор: Тетяна Луківська