КАЗКА ПРО ЦАРІВНУ І ЛИЦАРЯ
Кінчається червень, і літо вже дихає спекою,
І хиляться трави під лезом безжальним коси.
Єдина та зустріч здається такою далекою,
Немов відбувалась в забуті прадавні часи.
Пригадую, як у темниці жилось мені, бранці,
Давали розраду лиш рідні далекі вітри.
У світлім шоломі, у латах прилинув ти вранці,
Мечем розрубав мої пута і двері відкрив.
Вже сонце палало, та довго услід я дивилася,
Долонею очі прикривши й стираючи піт,
Де фата-морганою сива завіса курилася,
Де постать зникала і цокіт губився копит.
А потім пішла я на захід, на смугу червону,
Стелились під ноги полин і суха ковила.
Я вільна була, але серце хотіло полону,
Хотілось полону обіймів твоїх і тепла.
На мить доля щастя дала, та надію забрала:
Ніхто не вгадає, судилась ще зустріч чи ні...
Пригадую погляд ясний з-під ясного забрала,
Та знаю, що треба іти, треба жити мені.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508232
Рубрика: Балада
дата надходження 29.06.2014
автор: Лавинюкова Тетяна