Розділ сьомий. ВОНИ ПОКИДАЮТЬ НАС
12. 09.1985 р.
Сьогодні мій сон перервав Сергій. Тільки-но його човен причалив до берега він закричав:
– Вікторе вставай!
Я швидко піднявся з ліжка і вибіг ґанок.
– Вони покидають нас… – проговорив значно тихіше Сергій.
– Коли ти їх бачив?
– Та щойно. Пішли до Голубого озера. У минулому, чи то в позаминулому році вони теж йшли цією ж дорогою. Після того ми їх не бачили.
– Я почав наспіх збиратися в дорогу.
– Куди тобі… напівголому. Зима на носі. Замерзнеш… – І, помовчавши, додав. – За ними не вгонишся.
Але, побачивши мою рішучість відправитися в дорогу,незважаючи ні на які труднощі, і то негайно, промовив: «Ну добре…» І вийшов за поріг. Через якийсь час він повернувся з великим оберемком . Це був добротній зимовий одяг: куртка, штани та спальний мішок на гагариннім пусі,шерстяний светр грубої в’язки , оленяча шапка-вушанка і унти.А ще бахали й рушницю. Остання в цей час у лісотундрі ставала вкрай необхідною. В горах незабаром появляться олені, а за ними й вовки.
Після сніданку я попрощався з рибалками, які стали мені ріднимиі вирушив у дорогу Окрім найкращих побажань, рибалки передали мною листа своїм товаришам, які теж рибалили на озері Глибокому.
Розділ восьмий. НА ГОЛУБОМУ ОЗЕРІ
16. 09. 1985 р.
Сьогодні без особливих пригод я добрався до рибальської стоянки, що на Голубому озері. Нові знайомі зустріли мене дуже радо, тепло. За вечерею я став розпитувати їх про лісових людей. І тут про них знали. Щоправда дуже мало. Єдиний раз бачили на протилежному кінці озера приблизно в цей же період року, незадовго до полярної ночі.
Таймирські озера тягнуться вузькими смугами посеред гір на відстань до 200 і більше кілометрів. Озеро Голубе не є винятком. Тому я став просити рибалок підвезти мене до того місця, де в минулому році вони бачили лісову людину, передбачаючи, що лісовик поведе сім’ю знайомим і, очевидно, найраціональнішим шляхом. Наймолодший з рибалка тридцятилітній Аркадій, охоче взявся виконувати моє прохання. Шлях передбачався небезпечним. Біля берегів вода вкрилася кригою, і пливти можна було тільки на достатньо великій відстані від берега, де випадкові пориви вітру можуть підняти високі хвилі, що, зазвичай закінчувалося перевидання човна і загибеллю людей. Але згода отримана, і мені залишається вимолювати в північних богів тихої погоди.
17. 09. 1995 р.
Коли я молив ся, боги вочевидь не спали. Усю ніч дув сильний східний вітер й озеро вирувало хвилями. Але наступного дня вітер почав вщухати, і до обіду водяна гладь вирівнялася. Аркадій завів на своєму човні мотора, і ми відправилися в дорогу. Через три години я ступив на землю. Попрощавшись з Аркадієм, я став готуватися до ночівлі. Іти в гори на ніч було небезпечно. Та й поспішити було нікуди.
Розділ дев’ятий. СЛІД НА СНІГУ
18. 09. 1985 р.
Вранці в суцільних заростів оленячого моху я відшукав стежку, по якій звірі ходять на водопій. Майже до обіду я йшов, не відаючи, куди і за чим. Але сходити з натоптаної стежки не хотілося. Нарешті, я вийшов до відрога гірського хребта, у підніжжі якого текла річка. Стежка зникла, але йти було легко,оскільки берег річки був твердим, наче вимощена природнім каменем міська набережна. По оленячому моху йти значно важче. Ноги в моху провалюються майже до колін, від чого їх доводиться дуже високо піднімати. Так багато не пройдеш. Але вибраний мною шлях виявився теж не найвдалішим: я зайшов у тупик. Але цей тупик вартує того, щоб про нього сказати хоча б декілька слів.
Несподівано річка зробила крутий зигзагоподібний згин, проминувши який, я потрапив на майже круглий майданчик діаметром близько 15 метрів, оточений прямо звислими скелями. У цьому, створеному природою амфітеатрі стояв гул, зрівняти який неможливо ні з чим. Його створювала вода головного русла річки, що падала із стометрової висоти. Зі всіх інших боків падала вода струмків, але зі значно більшої висоти. Крім гулу , тут панувала півтемрява Тільки високо вгорі світився клаптик неба, прикрашений веселкою. Мені стало моторошно. Але я не міг проґавити можливості відзняти це чарівне видовище. Тепер переді мною стояла проблема , як вибратися з тупика. Повертатися не хотілося, і в тому не було ніякого сенсу. Відійшовши на якихось, і в тому не було сенсу. Відійшовши на якихось сто метрів , я став підніматися на гребінь відрога, по майже прямовисній стіні, у підніжжі якої стояв каменепад . На щастя, я успішно подолав стіну і на нічліг зупинився вже на гірському плато. Тут в багатьох місцях і на великих ділянках лежав сніг з минулої зими. Дві таких ділянках з’єднувалися вузькою смугою. І саме на ній я побачив великий слід босої ноги, який, безумовно, належав лісовій людині.
Уже двічі я бачив лісових людей, але слідів їхніх ніг не помічав ні разу. Це був перший бачений мною відбиток їхньої стопи. Напевне, по тій причині, що лісові люди дуже рідко залишають сліди своїх ніг. І то лише на снігу, із-за чого їх помилково називають сніговими, хоча до снігу вони не мають ніякого відношення. Але й лісовими людьми називати їх теж неправильно. Мені вони дуже нагадують неандертальців намальованих в підручниках біології. Можливо це їхня північна раса.
У моєму становищі найголовніше те, що я на вірному шляху.
19. 09. 1985 р.
Сьогодні я перейшов гірське плато і почав опускатися в долину ріки Ханти. На ночівлю зупинився біля великих водопадів. Їх тут цілий каскад. Гірська ріка з широким, до 30 метрів руслом з гуркотом падає то з десяти, то з двадцятиметрової висоти. Краса, яку важко описати.
Тут мені пощастило вдруге. Розглядаючи в бінокль протилежні схили долини Ханти, я помітив три фігури. Найімовірніше, що лісових людей. Я навів на них бінокль, але в полі зору вони були дуже мало часу., що завадило мені добре розгледіти їх.
Розділ десятий. В УЩЕЛИНІ СМЕРТІ
19. 09. 1985 р.
Майже половина сьогоднішнього маршруту пролягала по ущелині смерті. Подібних рельєфних тупиків на моєму шляху траплялося чимало. Але тільки тут я побачив незліченну кількість оленячих трупів. Обгризені кістки і навіть роги траплялися , в буквальному розумінні, на кожному кроці. І куди не кинеш погляд, скрізь видно скелети. Чи не залишки то трапез лісових людей?.. Проводити будь-які дослідження мені не хотілося. На душі було моторошно, і я поспішив якомога швидше покинути похмуру і моторошну місцину.
21. 09. 1985 р.
Сьогодні весь час піднімався вгору, долаючи то прямовисні скелі, то йдучи по великих полях каменепадів. Пройшов я зовсім мало шляху. Мені добре видно місце вчорашньої моєї ночівлі. Видається так, що воно знаходиться всього в декількох сотнях метрів від мене. Але я дуже втомився. Сил моїх за-ледь вистачає на те, щоб розкласти намет і влізти у спальний мішок. Пр вечерю й гадки немає. Завершити б запис у щоденнику…
Розділ одинадцятий. ТАЄМНИЦЯ ОСТАННЬОГО ЗАХОДУ
22. 09. 1985 р.
З самісінького ранку я безпричинно хвилювався. Мені здавалося, що не встигаю до чогось дуже важливого у моєму житті. Нестерпний голод, якого відчував щойно прокинувшись, вгамував останньою плиткою гіркого шоколаду і шматком сухаря. Опісля наспіх вклав речі у рюкзак і відправився в невідь. Слід сказати, що про ранок в цю пору можна говорити лише умовно. Сонце щойно показується над горизонтом і тут же зникає. Настає полярна ніч. І ранком я називаю час, коли прокидаюся і готуюсь в дорогу.
Весь час йшов по рівному плато, покритому то тут, то там сніговими плямами. І ніде жодного сліду… Через три години я опинився на краю ущелини. Знявши з плечей рюкзак, підійшов до прірви. Побачене змусило мене відразу ж прилягти на холодне каміння. На дні ущелини купчилося стадо лісових людей. Я нарахував дванадцять: чотири дорослих особини чоловічої статі, чотири жіночої статі, двоє дітей і стільки ж підлітків. Серед них я впізнав і мого, умовно кажучи, знайомого. Він був єдиним з попелясто-сірим кольором волосся, яке найімовірніше було старечою сивиною. Інші чоловіки були вкриті волоссям темно-коричневого кольору.
Я боявся простудитися і в цей же час пропустити щось важливе з подій, які можуть відбутися на дні ущелини. Тому швидко відповз до рюкзака, вийняв спальний мішок, кінокамеру і фотоапарат. Простеливши спальний мішок, я знову приліг. Перш за все від фотографував десяток кадрів і опісля взявся фільмувати.
_______________________
*Опубліковано у часописі «Вільна бесіда» (м. Чернівці), № 45 (79), від зо листопада 1991 року (С. 6).
[b]Небо[/b]* було чисте, прозоро-голубе. Над горизонтом востаннє у цьому році мало появитися сонце. Лісові люди сиділи в найрізноманітніших позах, але усі повернуті обличчям до місця, де мало де ось-ось мало всміхнутися їх денне світило. А воно, ледь кинувши свої промені на обличчя диких людей природи, зникло з поля їхнього зору. Ця мить наче послужила командою для лісових людей. Усі вони майже водночас піднялися і підійшли до прямовисної скелі, з якої починалася ущелина і, яку ще освітлювало сонце. Сивий чоловік першим підійшов до стіни і оперся на неї руками. На плечі йому спритно заліз другий чоловік, а опісля на плечі другому забрався третій. У такий спосіб швидко утворювалася «жива піраміда», яку увінчував один з підлітків. Тоді по піраміді почали підніматися діти.
Я подумав, що у такий спосіб батьки хочуть показати дітям захід сонця, промені якого ще освітлювали вершину скелі . Але це було не так. Дитя, яке першим залізло на плечі підлітка, яким увінчувалася «жива піраміда», раптом зникло в скелі. Тільки тепер я помітив на скелі вище голови підлітка вузьку щілину, яка без сумніву була входом в печеру.
Коли в щілині зникло друге дитя, на піраміду заліз менший підліток, а за ним почали підніматися жінки. Але найцікавішим було те, як в печеру забирались чоловіки. Адже тепер піраміда тепер мала залишитися без вершини. Я подумав, що останні будуть підніматися вгору, як скелелази. Але це було не так. Підліток, який увінчував «живу піраміду, вліз в печеру тільки наполовину, звісивши ноги вниз. Тоді чоловіки обхопили один одному ноги. Сивий самець, який стояв в основі піраміди, вивільнився і почав підніматися по тілах своїх одноплемінників, які виконували тепер роль «мотузки». Його приклад наслідували другий, третій, четвертий чоловіки. Тільки тоді в печері заховалися ноги підлітка. Вхід у печеру опустів і ніщо не засвідчувало, що ще хвильку тому там заховалося стадо сильних і мужніх велетнів. Людина, яка величає себе розумною, на таке не здатна. Вона завше залишає після себе безліч огидни слідів.
Робити тут мені більше нічого. Адже лісові люди заховалися в печері щонайменше на пів року – до весняного сходу сонця. Там вони вочевидь впадають в довгу сплячку, яка рятує їх від лихої зимової скрути.
Розділ дванадцятий. В ПЕЧЕРІ «ЛІСОВИКА»
4. 12. 1985 р.
Сьогодні я розпочав підготовку до нової мандрівки. Мабуть від дармування в теплій хижі і достатку їжі запало мені в голову відвідати печеру лісових людей під час їхнього сну. Шлях до печери в цей час не складніший, аніж влітку. Озеро вкрите товстим шаром льоду, лід у свою чергу, вкритий сніговим килимом, по якому легко і швидко можна рухатися на нарах. Рибалки з Голубого озера, з якими я залишився зимувати, пообіцяли відпровадити мене майже до Великих Водопадів. Виявилося, їм добре знайомі ті місця, і знають вони шлях, який легко може подолати собача упряжка.
20. 12. 1985 р.
І ось я знову стою на тому місці, звідки колись спостерігав прощання лісових людей з сонцем. Входу в печеру тепер зовсім не було видно. Його ховав сніговий замет. Тільки по окремих прикметах я знайшов те місце, де захований вхід у загадкову печеру.
План, як потрапити в печеру, я продумав завчасно і приготував усе необхідне для його здійснення. Найбільшою проблемою було якомога точніше скинути мотузку. Це мені вдалося за четвертим разом. На це я витратив близько п’яти годин. Річ у тім, що з того місця, звідки я скидав мотузку, входу в печеру не видно. І мені за кожною спробою доводилося повертатися на протилежну сторону, щоб пересвідчитись у точності попадання. А для цього потрібно було зробити велике півколо. Якщо враховувати ще глибокий сніг, по якому доводилося прокладати шлях, то це важка праця. Я дуже втомився і, відклавши спуск на пізніше, почав готуватися до нічлігу. А це теж нелегка праця. Адже слід було очистити майданчик від снігу, встановити намет, накрити його поліетиленовою плівкою і засипати снігом. Тільки після цього можна було запалити, розпалити примус і, повечерявши, лягти спати.
21. 12. 1985 р.
Опустившись до входу в печеру, я розчистив замет і увійшов у вузький прохід. Переборюючи страх, я поволі пішов вглиб печери, освічуючи шлях ліхтариком. За собою залишав шнур, на якому через кожен десяток метрів була мітка. Після одинадцятої мітки похмурі кам’яні стіни вузького підземного коридору наче розсунулися, і я увійшов в просторий грот. Спершу я був настільки заворожений побаченим, що навіть забув, за чим я сюди прибув. Стіни грота і його опукла, наче небесна сфера, стеля у променях ліхтарика світилася м’яким блакитним відтінком. Це був справжнісінький малахітовий грот казкової краси. Переборовши в собі допитливість спелеолога, я почав шукати місце зимової сплячки лісових людей. Уважно оглянувши стіни, я помітив три відгалуження. Пройшовши по одному з них менше десяти метрів, я вийшов у знайомий грот. Увійшовши у третє відгалуження, через двадцять метрів я таки натрапив на лісових людей. Вони лежали в поперек проходу, притиснувшись один до одного. Поближче від мене лежало два підлітки, за ними сивий самець і самка, а між ними дитя. Далі знову самка, дитя і самець, і самка – самець.
Цього разу я не брав із собою кінокамери і фотоапарата. При тьмяному світлі ліхтарика щось путньо зафіксувати на фото- чи кіноплівку годі й сподіватися. Користуватися фотоспалахом я б не насмілився, навіть якщо б він був зі мною. Я не світи навіть ліхтариком на тіла сплячих дітей природи, боячись їх несподіваного пробудження.
Головне: я переконався, що печера є місцем лишень зимової сплячки лісових людей.
Розділ тринадцятий. ПРОБУДЖЕННЯ
22. 03. 1986 року.
Сьогодні в полі мого зору тривалий час знову перебував вхід в печеру. Я знаходився на тому ж місці, звідки спостерігав як лісові люди забираються туди. Тільки цього разу добре замаскувався, в чому мені сприяв глибокий сніговий покрив. До того ж я був у білому плащі.
Незадовго до першого у цьому році сходу сонця, сніговий замет, який закривав вхід в печеру, спочатку похитнувся, а опісля з гуркотом упав на землю. Після цього з печери появилися ноги, на яких через хвильку повисло тіло іншої людини. На ногах другої людини – третя, а на ногах третьої четверта. «Жива мотузка» швидко перетворилася на «живу піраміду», по якій почали опускатися діти, а за ними самки. Тоді почали опускатися самці, починаючи з верхнього. Після того як зникла «піраміда» лісові люди продовжували стояти біля скелі й дивитися на південний край неба. Промінь сонця, який на декілька секунд вперше в новому році торкнувся північного краю землі, вони зустріли не то криком, не то співом, в якому я почув тільки одну багаторазово повторену букву «и».
Після того, як горизонт знову опустів, лісові люди вирушили в долину ріки Хант. Пізніше, уже по слідах, я визначив, що вони відправилися в ущелину смерті…
[i]На цьому записи в щоденнику обриваються.[/i]
_______________________
*Опубліковано у часописі «Вільна бесіда» (м. Чернівці), № 47 (80), від 30 листопада 1991 року (С. 6).
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=508890
Рубрика: Лірика
дата надходження 02.07.2014
автор: Т. Василько