Вкотре дивлюсь на тебе і не розумію, як природа могла так бережно зліпити твоє тіло. Які ж ніжні риси вона вивела на твоєму обличчі! Наче з Бога змальовувала. Такі обличчя гріховно солодкі, зачаровують мої очі і наступають на сни. Я перед тобою знов капітулюю.. І це все лише погляд, глибоко-заворожуючий. Мабуть, Купідон стріляв в мене кулеметом….З таких, як ти, в античності ліпили скульптури, малювали картини. Таким присвячували вірші та поеми. Тобі варто дарувати солодкі ночі, співати, розважати, возвеличувати. А я не вмію нічого, окрім як мовчати ніжними болючими словами. Мовчати їх…. І любити дивитися тобі в спину, мов у перші дні закоханості.
І зараз я тебе краду. В самої себе. Жадно хапаюсь руками і в остраху дивлюсь у твої очі. Я не бачу там нічого… Тільки ту ж саму красу, яка знищує…. Як невиліковна хвороба.
А любов росте, мов ракова пухлина....
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=510286
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.07.2014
автор: Влада Грушицька