Так ніжно огортають мене хвилі,
Так ласкаво шепочуть слова,
Слова про те як я люблю море.
Так плавно і щиро вони заколисують
мене як малу дитину,
І я сміюся,
І я плачу від щастя.
То є подія про яку я так довго мріяв.
Так сильно я дивлюсь на небесне
відзеркалення у воді,
Так рясно хвилі збивають з пантелику
цю природню картину.
Так гарно чайки виспівують денні сонети,
Так чудно вітер розмовляє зі мною і з морем.
Я намагаюся відчути те, що відчуває море,
Намагаюся віднайти власні хвилі,
Та то здається не здійснима мрія.
Я ступаю босими ногами на гладке
омите водою роками каміння,
Я лягаю на змочений, жовтий як кульбаба
пісок,
І сонце на тілі моїм залишає пекучий загар.
Любуюся своїми голубими очима
білою піною,
Вона захопила усі краї моря.
Любуюся віддаленним до нестями горизонтом,
Горизонтом між небом і водою.
Автоматично зберігаю спогад
У якому в ряд, як на виставці висять
морські картини.
Ковтаю ненароком солону воду
і кривлюся від не смаку.
І від цього не перестаю любити море.
Його не можливо не любити.
І вдивляючись навкруги розумієш…
Що то є не звичайна, але вічна любов.
2009 рік
Євпаторія
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=511994
Рубрика: Пейзажна лірика
дата надходження 17.07.2014
автор: Віктор Остроух