Я йти не могла, позбивала коліна,
а серце тремтіло у грудях мов птах.
Доросла назовні, душою – дитина
не вміла долати крокуючи шлях.
Я впала на землю, я дихала пилом,
я кляла людей, що уміли літати.
І кляла себе, що літати не вміла –
прокляття моє все життя крокувати.
Від болю й ненависті плакали очі,
Пісок зі сльозами в`їдалися в ноги.
“Літати не вмію, і жити не хочу,
я стану камінням і пилом дороги”.
Літати не вміла... І навіть не знала,
що всім, хто крокує дароване небо.
Уміла літати... Нажаль – не літала,
Бо дуже боялась дивитись на себе.
  
Там десь, в далині, серед дикого степу
скульптура людини засмучує шлях:
вмираюче тіло, обличчя до неба,
та то не людина, то янгол, то птах...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=5136
Рубрика: Вірші, що не увійшли до рубрики
дата надходження 18.06.2005
автор: Владая Танчева