Че, чуєш, Че, веди нас крізь ніч.
Усе що ми бачимо – спецівка та чорне плече.
Усе, що в нас живе – серця за спинами
і наша пам’ять, що блукає, як юдеї з равинами.
Спогади про наші міста з чорнозему й мастила.
Коменданте, веди нас, коли ще маєш терпіння й силу.
Повз паркани і терикони, між цехів і чагарників,
веди на Захід або на Схід, чи куди ти там взагалі нас вів?
Повз дитсадки, де ми разом зростали.
Повз наші будинки, яких вже не стало.
Повз назви міст, що перекреслюється кривою.
Це не моя країна, це сон, це начебто не зі мною.
Можливо – підкурюючи говорить Че, – все не настільки погано.
Ви пам’ятаєте всі стежки, ось на тримай, малий, револьвер Нагана.
Можливо все це мине, як посуха чи снігопад, чи злива.
Ми Укрзалізницею ще повернемося в ту діру, можливо.
… Абрикоси будуть жевріти на синім асфальті,
тектиме повагом літо, постер Че на передній шпальті.
Радості всім зневіреним, пилу над бур’янами.
Скажіть їм, все закінчиться хороше. Принаймні, закінчиться нами.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=514891
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.08.2014
автор: nagorny_s