Сижу і плачу,душа палає.
За минулим,за тим що я не зробив.
І кожен день себе я питаю.
Як я тебе розлюбив.
Душа вже згоріла-залишився попіл.
Це ти зруйнувала її.
Я тільки хочу,щоб прийшов уже спокій.
А ти потонула у сні.
Ти тонеш,а я тебе не врятую.
Ти не гідна цього.
А краще ти б впала у навіжену бурю.
І не побачив би тебе вже ніхто.
Але моя совість дає тобі руку.
Витягує тебе із пітьми.
А я вже не скажу ні звуку.
За що ця кара мені.
І тут стає ясно,що ти та єдина.
Яку все життя я люблю.
І дивлюсь тобі в очі,вони неначе перлини.
А я вже стою на краю.
На краю прірви,в якій та любов.
І вже я знаю,що полечу.
І буду любити тебе знов і знов.
Без тебе там я згорю.
Візьми мою руку,ходімо зі мною.
Я хочу щоб ти пішла.
А ти своєю ніжною рукою.
Збиваєш мене до кінця.
І тут я вже в прірві.
А ти на поверхні,розумію я вибір твій.
Ти не хочеш бути зі мною до смерті.
Бо я і на вигляд гидкий.
В моєму серці завжди залишиться частка.
Твоїх неймовірних очей.
Це була б ніжність та просто казка.
А не декілька безшумних ночей.
І все,це кінець.
Немає любові,немає вже почуттів.
Дякую тобі за подарунок долі.
Який я так довго хотів.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=515976
Рубрика: Лірика
дата надходження 06.08.2014
автор: Загартований горем