Всім Провісникам присвячується
«Перейти Рубікон» - прийняти безповоротне
рішення, ризикнути заради великої мети.
☼
У космічному безмежжі стільки всього. Кажуть, є у Всесвіті одна планета, що має назву Хоуп (Hope), тобто Надія. Для сучасників вона наче Рай. Та хто бачив Рай, а потім повертався, щоб розповісти про нього? Отож бо й воно. Ми живимося тільки переказами і легендами. Жодного більш-менш достовірного факту про планету, але ми продовжуємо вірити в її існування.
Після так званого Апокаліпсису, влаштованого великими корпораціями, частина людей все ж вижила: не тільки на Землі, але й на інших планетоїдах, де жили і працювали цілі колонії. Мій дід розповідав, що тоді колонії нищили навмисно, патякаючи про якісь віруси і радіацію. Багато невинних померло. Галактику наводнили втікачі: цілі родини, одинокі месники, пірати, коханці… Всі вони подалися шукати краще життя. Кожного дня, коли тут працювала радіостанція, на напівзруйновану Землю приходили повідомлення: «Ліквідовано загін повстанців на такій-то планеті». Тоді у діда червоніло обличчя, а кісточки пальців вцілілої руки білішали. «Знаєш, які там в біса повстанці?», - питав мене він. «Вбито закоханих, дітей наших вбито! Підірвано і розпорошено в цьому проклятущому світі. Коли я тримаю в руці попіл, цей «зоряний пил», що сипле на нас стільки десятиліть, я здогадуюся, чим він був до того, як стати попелом». Розлючений, він залишав мене і йшов у бік єдиної в цьому містечку річки. Я ніколи не ходила за ним, сумним і кульгавим, але знала, що біля річки він плакав. Дід зазнав втрат. Як і всі ми…
Не знала, чому нам дозволили жити. Мабуть, тому, що всі, хто оговтався після тієї жахливої катастрофи і залишився тут, були безвільними, роз’єднаними і слабкими. Не представляли загрози. Не мали мети. Існували і з полегшенням лягали в суху землю. Були байдужими настільки, що не чинили опору, не очікували несподіваного щастя, тинялися наче привиди, і не цікавили їх ані життя, ані смерть. Через необережність та неуважність люди калічили себе, але я жодного разу не чула і не бачила, щоб хтось вкоротив собі віку. Для цього потрібні були зусилля, а їм ледве вистачало волі, щоб розплющити очі зранку і закрити їх увечері. Всім нам без виключення снилися жахіття. Ось чому смерть була полегшенням, але ніхто не цікавився навіть нею.
Мене виховали бабця і дід. Бабуся любила мене і намагалася скласти казку з історії мого життя. Вона розповідала про моїх батьків наче про літературних героїв, кохання яких долало всі перешкоди, а дід спотворював її невинні легенди і казав, що десь в архівах Нової Галактики є звіт тупоголового дроїда про те, що двійко втікачів знищено на якійсь забутій Богом планетці. Таких, як мої батьки, були тисячі, а може й мільйони. Ні бабуся, ні дід не казали, чому тато і мама лишили мене на Землі. «Вони занадто любили тебе, оленятко», - посміхалася бабця, але очі її були сумними.
Тоді-то я вперше почула про Хоуп. Про нашу нову надію, а для декого й релігію. Втомлений мандрівник прийшов до містечка із Забороненої зони. Він сказав, що нас більше не тримають наче овець у загоні. Ми можемо йти, куди схочемо. На місці військових баз і постів тепер іржава пустеля. Корпорації розмістилися у Новій Галактиці. Насправді в тій самій старій – просто загарбали інші планети іншої системи. Ми - пережиток, ми – минуле, розгублені мурашки зі зруйнованого мурашника. Беремо те, що ще здатна дати нам земля, раз на місяць отримуємо гуманітарну допомогу із сусідньої планети. Пізніше виявиться, що це помилка. Хтось забув поставити хрестик у певній графі і підпис на документі, тому до нас досі літають шатли з різним ганчір’ям, провіантом та медикаментами. Чи навідуються вони до інших країн? Про нас не прийнято говорити, про нас офіційно забули. Ще багато чого розповів дивний бродяжник. Я, мала та соплива, але вже тоді надто серйозна і дуже спостережлива, закохалася в нього і в його історію про Хоуп – планету, яку неймовірно важко відшукати, так само, як важко було знайти конкістадорам омріяне Ельдорадо. Я не знала його імені, не знала звідки цей Одіссей, озброєний лише посмішкою, і чи повернеться він коли-небудь до свого дому, але відчувала, що ми близькі духом, наше світосприйняття схоже, ми сумісні. І ми ще зустрінемося.
На Хоуп є життя. Ми не одні серед зірок, хоча багато років подорожуємо, зазираючи на кожну планету і нікого не знаходячи. Астроном Карл Саган казав: «Відсутність доказу не є доказом відсутності».
☼☼
Зараз мені тридцять. Я співпрацюю з відомою екологічною організацією на планетоїді Unicorn 2. Першого прекрасного «єдинорога-близнюка» підірвали в часи «великої чистки», хоча, як пізніше виявилося, такої необхідності не було. Загинули люди.
Я – незалежна жінка із загостреним відчуттям справедливості. Брехунам, слизьким типам та покидькам - більшості населення маленьких і великих планет – зі мною важко. Кількома статтями ми взяли за дупу велику компанію, що експериментувала із синтетичними харчовими продуктами, роблячи зі споживача зомбі. Ми дізналися про те, хто був зацікавлений у зникненні атмосфери в кількох колоніях, і для нас відкрили повітряний простір в обмін на «мовчанку». Мене не спепелили лазером тільки тому, що я представник занадто поважної організації. На словах, звісно, бо ніяких контрактів не підписувала і не збираюся.
Коли померла бабуся, а вона відійшла дуже тихо, так, як і жила, мені було сімнадцять. Наступного дня насуплений дід пошкандибав у бік річки і не повернувся. Я точно знаю, що він не топився. Просто настав час іти світ за очі і я його зрозуміла. Він мене не кидав – він дав мені все. Майже увесь наступний рік я просиділа на горищі серед дідівських книг, читаючи і перечитуючи Джека Лондона, Федеріко Гарсіа Лорку, Франца Кафку, Вільяма Шекспіра, Говарда Лавкрафта та інших забутих і притрушених чорним попелом мертвих митців. Дідусь любив паперові книжки. Я теж їх люблю, хоча й тягаю електронну «світову бібліотеку» в кишені. А ще через рік сталася трагедія. Міський божевільний, хлопчина, взагалі-то, не злий, хотів, щоб я побачила інші планети, і раптово заштовхнув мене до шатлу, який тільки-но привіз чергову порцію пакунків та розвантажувався. Важелезні ящики «розвантажилися» на мене. Мені розтрощило нижню щелепу, зламало руку і ногу. Планетоїд Unicorn 2 був найближчим від нас, що мав обладнані медичні модулі. Там мене зібрали до купи. Там я і залишилася. Мрія міського божевільного здійснилася.
Я «красунечка». Півщелепи виблискує металом – синтетичну шкіру набридло міняти. Металева маска закриває праву скроню і йде під волосся. Глуха на праве вухо. В руці і в нозі залізо. Все це не заважає мені займатися спортом. Я бігаю по 7 кілометрів кожного дня і ходжу до зали, де маленькі дроїди вигадують для мене все нові комплекси вправ. Я можу вирубити достатньо сильного чоловіка, але навколо мене майже немає чоловіків, а якби були, то я б вважала за краще їх любити. Ті, що трапляються, змушують ставитися до них поблажливо, а з кіберсексом і наркотиками не експериментую. Як Джейн Ейр, негарна, але теж маю почуття. Це все бабусині історії про романтичних персонажів з книг і фільмів. І все-таки тяжко жити на світі, коли нема кого обійняти. «Ніж кожного дня страждати, краще відразу стрибнути в домовину», - каже мій кращий друг-космічний інженер і оптимістично посміхається. Я прошу його не бути таким грубим, а він відповідає, що «Ви самі собі такого дружечка обрали». Ми іноді кажемо один одному «Ви». Так ми звикли і так нам подобається. Буває, нам весело. Особливо, коли згадуємо сумісні космічні подорожі та розпиваємо останні пляшки люксембурзького вина – смачного напою з герцогства, яке давно не існує. Ми думаємо про те, які б міста на Землі відвідали, якби вони збереглися.
- Амстердам.
- Чому Амстердам?
- Мені здається, що в цьому місті я б стала поетесою… Або щасливою жінкою. Або і те, і інше.
- Зараз там пустка?
- Ні. Дерева плачуть над каналами. І люди є. Маю думку, хороші люди. Їхні сльози загубилися в Північному морі.
- Фе, яка поезія! Ви на неї подивіться! Та Ви, пані, така романтична, шо мене зараз знудить. І не штовхай мене! Пий вино краще. Дівчачі сентименти. А я б проїхався всією Німеччиною. Змінив би камеру в оці, додавши необмежену пам’ять, і дослідив би історію та культуру країни.
- До речі, як Ваша німецька, мій пане?
- А, мертва мова. Відсканував і завантажив. Все клас.
- Все клас.
☼☼☼
60-й рік після Апокаліпсису. Все стабільно. Стабільно погано. Імперії, якими керують обрані, багатіють за рахунок невтомної праці синтетів, а ми вимираємо, як до цього вимерли на Землі всі тварини.
Зараз я займаюся проектуванням ідеального чоловіка. Для себе. Для своєї мети. Проект «Одіссей». Одіссей, цар Ітаки, більше 20-ти років блукав різними землями перш, ніж повернутися додому. Дім там, де тобі добре. Нам би було добре, якби ми віднайшли домівку на Хоуп. З’являються відомості про те, де вона може знаходитися. Витоки інформації, які нічим не заткнути. Мої зв’язки. Її шукаємо не тільки ми. Вона принесе прибуток корпораціям. Нова Земля, яку можна засмічувати, нівечити, рвати на шматки. Нищити живих істот. Я планую полетіти до Водоверті. Там, серед міжзіркового пилу цієї яскравої спіральної галактики, що знаходиться на відстані 23 млн. світлових років від Землі, я отримаю підказки від якогось Провісника.
Мій «Одіссей» майже готовий. Він надійний. Він унікальний. Подібні йому нечасто зустрічаються, адже він створений з любов’ю. Проект Мрії. Чоловік Мрії, який врятує мене. Нас. Він увібрав у себе кращі мої риси та знання. Я йому наче кохана і мати. Торкаюся корпусу Одіссея і відчуваю тремтіння металевої плоті. Я люблю не тільки його зовнішню оболонку. Обожнюю його міцний скелет, потужні легені, його гаряче серце…
Моя надія. Моя любов. Мій порятунок. Мій корабель.
☼☼☼☼
Бортовий журнал:
«Я не Капітан, я – тупа качка. Їм перед пультом управління, інгнорую ліжечко для гіперсну, в мене не складаються стосунки із бортовим компьютером».
Нехай космічні прикордонники думають, що я повна дурепа. Повітряний простір для мене відкрито, маю дозвіл. Працюю «листоношею» (не маю дозволу – посвідчення фальшиве, але майстерно підроблене), не напружуюсь, палю травичку. «Він був листоношею в Амстердамі, слухав аббу, сидів на трамі, дивився порно у вихідні...» Так писав український поет. Я не знаю, що таке «абба».
Насправді нам з Пілатом не до віршів. «Одіссей» швидко й непомітно, наче професійний шпигун, що, втім, замаскувався під телепня, наближається до спіральної галактики Водоверть.
Пілат. Мій друг і охоронець. Центнер заліза, пластику, силікону і шерсті. Механічний доберман. Досконалий. Запрограмований захищати хазяїна і вбивати ворога. Після смерті собаки мої колеги вирішили зробити мені сюрприз, почаклувавши над мозком тварини на манер Віктора Франкенштейна. Вони вживили в мізки якусь херню і спроектували собаку-синтета. Я не стала розпитувати про подробиці, прийняла дарунок, але розцінила їхній вчинок як знущання над останками.
Увесь час він віддано дивиться на мене своїми темними лінзами. Він не той, що був, але я не можу змусити себе його вимкнути. Моя рука інстинктивно відшукує його вухо, гладить, а пес імітує задоволення, а потім розкриває залізну пащу і «позіхає».
☼☼☼☼☼
Водоверть сяє, тремтить від власної бездоганності, нанизуючи на свої спіралі все більше прикрас: астероїдів і дрібного зоряного пилу. Вона здається то темно-синью, то золотавою, то набуває кольору ніжно-рожевих і білих перлів, які колись знаходили в блакитних океанах Землі. Тепер про воду нам нагадують хіба що назви типу «Водоверті». Що в цій «стихії»? Чи не Сцілла і Харібда 1 чекають на мого «Одіссея»? Здається, в мене підвищується тиск. Хтось лізе до мене в голову...
...........................................................................................................................................................................
ВЕЛИКИЙ ФІЛЬТР 2
- Великий фільтр?
- Так.
- Це все, що ти можеш мені сказати?
- Ти кмітлива. Про інше здогадаєшся сама.
- Де ти?
- Поруч.
- Я тут одна.
- Фізично – так.
- Ти, покидьку, в моїй голові. Припини це.
- Тоді як нам спілкуватися?
- Візуалізуйся. Не знаю. Спроектуй зображення на монітор. Голограма, щось таке. Чорт, боляче!
- Телепатія. Ти навчишся, хоча далеко не у всіх виходить. Та на перший раз і справді вистачить.
Тепер я бачу його маленький шатл. Він зовсім поруч. Знавав і кращі часи. Подертий, залатаний, але на плаву. На екрані бортового компьютера з’являється обличчя старого знайомого. Провісник! Мій коханий з іншого життя, коли я була маленькою горошиною на зеленому стручку. Дивак-мандрівник, голова якого повна історій, а кишені – тютюну. Час не змінив його, не спотворив старістю, немов забуши про нього або обминувши. Скільки йому років? На вигляд десь п’ятдесят. Можливо, менше. Можливо, більше. Стільки ж було, коли ми зустрілися вперше. Він вічний, постійний, як Всесвіт. У Всесвіті є свої константи. Він дух у людській оболонці. І він зараз чує всі мої думки... От позорисько!
- У разі чого ти можеш їх приховувати, одягаючи уявний покрив.
- Запізно даєш поради.
- Чого ти шарієшся? Ми ж не на побченні.
- Зараз люди не ходять на побачення.
- Люди рятують свої життя.
- Саме так. І про Great Filter якийсь мужик патякав ще в 1996 році. До Апокаліпсиса. Так давно, що немов би цього й не було.
- Самознищення розумних цивілізацій.
- Хочеш сказати, що в космосі наш крик ніхто не почує? 3
- Досі не чули.
- Маєш сумніви щодо Хоуп, про яку так гарно розповідав на Землі?
- Часу небагато.
- Скажи, де вона? Ти ж як сучасний хрестоносець. Де Свята земля? З нею може щось статися?
- Їхні чортові прогресивні винаходи розірвуть її або наша чортова Нова Галактика розірве її.
- Є вихід?
- Перейти Рубікон.
- Що? Цезар зробив це до нас.
- Піти наперекір Новій Галактиці. Перелетіти через кордони. Ризикнути. Дістатися до 581g .4
- Знову телепатія?
- Не треба все говорити вголос.
- Розумію. Але 581g – це ж не в нашій Сонячній системі. Будуть стежити. З мене зроблять жменьку космічного пилу!
- О, хіба? Тоді я зберу тебе в цей мішечок. У мене, до речі, скінчився тютюн. В тебе нема?
- Жартівник. Ти як індіанець зі старого фільму – завжди питаєш про тютюн.
- Я так люблю кіно, але не дивлюся його.
- 581g. Що там?
- Що ти хочеш там знайти?
- Хоуп? Це вона?
- Скелясті гори, прісна й солона вода, прийнятна для людини температура. Розумні істоти. Я б сказав надто розумні.
- Звідки ти знаєш?
- Як ти відчуваєш свій дім?
- Серцем.
- Що воно тобі каже?
- Мені треба на Хоуп. Значить ти звідти?
- Я там не був.
- Але ти звідти. Остання підказка. Будь ласка.
- Зроби правильний вибір. А підказка: КРОТЯЧІ НОРИ. 5
- Я зрозуміла! Це і є Рубікон.
- Тоді тобі час летіти.
- Ти міг би полетіти зі мною.
- Тобі пора.
- Як мені тебе називати?
- «Провісник» влаштовує, але всі твої епітети теж сподобалися. Бачу, корабель назвала «Одіссеєм»?
- Ти не змінився з того часу. Ти завжди БУДЕШ, правда?
- Ти змінилася.
- А, так. На мене розвантажили гуманітарну допомогу.
- Я не про це. Щасти.
...........................................................................................................................................................................
Мертвий ефір. Серцебиття. Чорні лінзи собачих очей.
Спіралі Водоверті зміяться далеко позаду. Я подалася на Unicorn 2, Він – хтозна куди. Немов пішла зі свята набагато раніше, лишивши нерозкритий подарунок під ялинкою.
☼☼☼☼☼☼
- «Всесвіт – це Він. Він – мій Всесвіт».
- Дурепа – це ти. Ти така дурепа!
Дружечок робить критичні зауваження, читаючі мої перші вірші. Я не ображаюся. Я сміюся.
- Я знав, шо таке буде! Зі справжнього «морпєха» перетворюєшся на сопливку, сентиментальну вівцю закохану.
- У мене немає на це часу.
- То коли будемо шукати твої «кротячі нори», прекрасна ідеалістка?
- Я взагалі найкраща, тільки дуже проблемна.
Стосовно «нір». Це часові і просторові портали та тунелі. Опинившись там, можна здійснювати міжзіркові подорожі. Знайти їх непросто – простіше на них натрапити. Унікальність мого «Одіссея» в тому, що він дуже функціональний. «Хитромудрий» - так, здається, називали давньогрецького героя. Він може бути майже невидимим через спеціальне покриття, може ставати хамелеоном, зливаючись з темно-синьою ковдрою космосу, може мигтіти і блищати мов далека зірка або прикинутися маленьким уламком астероїда. Якщо потрібно, він стане «троянським конем», але, сподіваюся, що до цього не дійде. Головне, щоб ворожі кораблі Нової галактики і їхні всюдисущі винищувачі не підходили занадто близько. Обережність на кордонах. «Одіссей» - не винищувач, він дослідник і шукач, який, втім, не позбавлений функції самознищення. Жахне сильно, запевняю.
Летимо на світанку. Я, мій кращий друг і Пілат. Прощаємося з блідим Єдинорогом, планетою, що давала нам прихисток стільки років. Шукатимемо «кротовину», як би небезпечно це не було. Пройдемо крізь неї і опинимося на Хоуп. Ми навіть не покидатимемо нашої Сонячної системи. «Нірка» десь тут. Відчуваю.
Я не скаржуся на своє життя. На свої каліцтва. Самотність. Стреси, пов’язані з небезпечною роботою. В мене завжди була мета. Просте людське бажання - бути щасливою. Це можливо за умови, якщо ти знайшов себе і своє місце в цьому світі. Таким місцем повинен бути ДІМ. Чепурненький будиночок на квітучій планеті; тепла земля, до якої ти хочеш притиснути долоні, блакитне небо, до якого тягнешся, синя вода, якою зволожуєш обличчя, золотаве сонячне проміння, яке зігріває тебе; дім – це твоє коріння: батьки, дідусі й бабусі; дім також всередині тебе, як може може бути в тобі коханий або твоє дитя, це внутрішня гармонія. Я б хотіла все це відчути.
Знаю ту, котрій не завадило б поскаржитися, але вона цього ніколи не зробить. Живучи на Unicorn 2, я кожного дня здійснювала ранкову і вечірню пробіжки. Місцина «живописна»: сумні сірі скелі, доріжка лимонного кольору з подрібненого каміння, майже біла зірка наді мною, а з обох боків сірувато-зелений бур’янець де-не-де, вкритий блакитною речовиною, схожою на пилок комах. Біжу, а доріжку мою переходить стара жінка з в’язанкою якихось гілляк за плечима і з двома клонованими козенятами. В’язанка величезна, а вона сама маленька і згорблена під її важкістю, та ходити намагається швидко, немов якби зупинилася, то впала б і більше не встала. Одяг на ній сірий, як ті сумні скелі, і залатаний. Козенята її худі та зовсім маленькі: реберця стирчать, копита збиті, з очей тече рідина... Хоче їх відгодувати, та чи вийде? Цікаво, де вона їх взяла. Хто вона? Куде йде? Чи чекає її там, куди вона йде, щось краще за те, що я бачу зараз? Не зупиняла її. Не розпитувала. Просто подивилися одна одній у вічі і розбіглися: вона злилася зі скелями, як і не було, а я подолала останній сьомий кілометр, ставши під прохолодний душ. Іноді вона з’являється перед моїми очима зі своєю в’язанкою. Йде додому. Хто її там чекає? Чи зрадіє їй? Чи допоможе зняти з плечей важку ношу? А може зневажливо відштовхне від себе? Лаятиметься? Гнатиме? Я б скаржилася на таке життя. Плакала б. Страждала. Та не вона. В її очах я побачила не смиренність, не безнадійність, не відчай. Це була гідність. У кожного своя ноша. Свій тягар. Свій хрест. Все, чим «винагородила» її доля, вона несла гідно.
☼☼☼☼☼☼☼
Земля. Просто пролетіти, не зупиняючись, не входячи в її атмосферу, не розглядаючи чорних згарищ, безбарвної руїни, іржавих пустель, людей з посірілими від туги обличчями, мандрівниці в чорному, що тримає в одній кістлявій руці клепсидру, а іншою опирається на косу.
Медичні досліди, віруси, генна інженерія, ядерні випробування, токсичні відходи, нові винаходи, надпотужні машини, штучний інтелект, космічні дослідження, транспортування корисних копалин із Землі і на Землю, вирубування лісів і осушення океанів, революції та війни – все, на чому можна збагатіти, все, що з нами вже було…
Я знайду для вас новий дім. Тільки вірте.
Курс на Юпітер. Поблизу кордон. Нам треба бути сміливими та зухвалими, щоб перейти цей Рубікон, потрапивши до «кротовини», де нас, наче річкою, понесе в інший кінець галактики.
- Ти голодний?
- Так.
- Приготуй нам що-небудь.
- Ні, королевичу повинні готувати.
- Ледащо. Ти впевнений, що тунель там буде?
- Мої розрахунки вірні. Мої креслення бездоганні. На знак подяки мене треба погодувати.
- Я зроблю це. Мені хочеться вірити, що ти маєш рацію.
- А знаєш, як ще називають «кротячі нори»? «Червоточинами». Ми будемо як хробаки в космосі.
- Припини, бо в мене зникає апетит.
- А шо? Гарна назва для рок-гурту, наприклад… Та зараз ніхто вже не грає рок-н-рол. Дивись, Юпітер!
- Хіба ти його не бачив?
- Бачив, але не так близько. Насправді він – недорозвинена зірка. Щось сталося. Чогось йому не вистачило.
- Недозірка, а скільки амбіцій.
- Ага…
- Кордон!
- Так.
- Будь готовий.
- Так.
Діставши посвідчення космічних листонош і одягнувши спеціальні щільні контактні лінзи з логотипом «Postamt», немов сітківка наших очей затаврована організацією, ми сідаємо на майданчик для шатлів. Нас зустрічає трійко озброєних дроїдів зі значками прикордонників і огрядний людиноподібний дебіл з різними пристроями для перевірки кораблів та подорожуючих. Це невеличка космічна станція. Тхне мастилом, гумою, якимсь старим мотлохом. Вітер не вщухає. Тут посилена охорона: дроїди, люди, кілька військових шатлів, бігають синтети-прислужники. Останнє зовсім погано. Очевидно, це служки якоїсь поважної особи. Нащо поважній особі тут бути?
- Давайте швидше! Вам же нема чого приховувати.
- Ми просто розвозимо посилки, важливі пакунки, дарунки.
- Як колись на сране Різдво, еге ж?
- Ось наші посвідчення.
- Я встигну роздивитися. А ти сама «гарнюня». Клієнти не бояться такої страхолюдини?
- Перевірте документи.
- Заткни писок! Ми вам не віримо. Хапайте хлопця – поки в нас побуде. А з тобою розмовлятиме представник Нової галактики, кралечко.
- Дозвольте показати вам бортовий комп’ютер. Там інформація, яка стосується тільки нашої роботи.
- Мені не цікаво, чим ви двоє насправді займаєтеся. Ви затримані. А кораблик твій я на всяк випадок перевірю.
Все сталося занадто швидко. Навіть якщо б «Одіссей» маскувався, нам би навряд чи вдалося пройти біля Юпітера і залишитися непоміченими. У нього 67 супутників, і з кожного ведеться спостереження. Ідея із «човником листоноші» повинна була в черговий раз спрацювати. Значить, надія на…
- Забери його! Стріляйте! Стріляйте, бісові дроїди! Розберу на мікросхеми!
- Пілат! Тримати в «режимі арешту»! Ви відпускаєте мого друга – я віддаю вам вашого кабана.
- Не можемо. У нас наказ.
- Він здохне! Який наказ?
- Затримати.
- Чому?
- Засекречені дані.
- Мій пес зламає йому кістки.
- Хлопці, допоможіть!
- Куди його повели? Відповідайте!
- Засекречені дані. Якщо ви не заберете механічну тварину, ми відкриємо вогонь. Ви помрете. Вибачте.
- Мій друг полетить зі мною!
- Вогонь!
………………………………………………………………………………………………………………..
Якщо ця історія триває, я досі жива. Чи то життя після смерті? Я майже не відчуваю болю. Де ти? Мені треба здохнути, щоб побачити тебе знову? Де ти, коли твоя порада і допомога так потрібні? Поруч тільки дві чорні лінзи, що уважно мене розглядають. Тепер залізна морда, вкрита жорсткою шерстю, штовхає мою ногу. Пілат! Рятівник. А я хотіла тебе вимкнути. Моє собача маленьке. Дай мені ще хвилину.
………………………………………………………………………………………………………………..
Не знаю, скільки пролежала на підлозі біля бортового компа. «Одіссей» на автопілоті. Я «на автопілоті». Юпітер вже не розгледіти неозброєним оком. Мене не переслідують? Дали мені піти. О, чорт… Його забрали в мене… Бісові кордони.
Дурепа ти. Недбала. Нерозумна. Слабка.
Моя зміна – це моя слабкість? Я стала занадто м’якою, а в глибині душі зневірилася. Не перестала вірити в Хоуп, але чомусь недостатньо вірила в себе. Передчувала катастрофу. Пробач. Не мала на такі думки права. Пробач, друже. Ти розчарований, Провіснику? Твоє мовчання як камінь, який заважає мені піднятися з могили.
☼☼☼☼☼☼☼☼
Я «на колесах» і мені трохи краще. На космічну станцію повернутися не можу. Поки що. Але ти потерпи. Тільки б з тобою все було гаразд. Я недалеко - дрейфую серед зірок.
Приймаючи душ, оглянула пошкодження. Так, що в нас сьогодні: опік від лазера на стегні, два зламаних пальця на руці, плече, зачеплене кулею, подряпини скрізь. Вода стікає з мене червоніючим потоком. Треба подумати.
Дзеркало. Внутрішній світ як завжди контрастує із зовнішністю. Ще один безмежний прекрасний Всесвіт у понівеченому тілі. Як зберегти цілісність і гармонію в першому, якщо друге відмовляється служити?
Останні 24 години в мені зростає напруга. Щось повинно статися. Невідворотне. Намагалася відпочити, поки «Одіссей» «сканував» місцевість. Уві сні до мене приходили безжальні власники корпорацій (а краще б прийшов ти!): безликі (їх ніхто не бачив), невагомі, але дуже могутні, сірі кардинали, що смикають за мотузочки маріонеточне керівництво Нової галактики.
Мій друг, мій брат, моє золоте дитя... Ти попіклувався про мене. Залишив свої розрахунки і схеми. Сподіваюся, нам з «Одіссеєм» допоможуть ці дані.
Прокидаюся від сильного стусана під зад «Одіссея». Корабель тремтить і в мені все тремтить. Пілат виглядає знервованим. Ну, якщо вже механічна тварина так реагує, то попереду, скоріш за все, серйозне випробування.
Нас знайшли! За земними мірками кілька діб шукали. Ми чудово маскувалися. Це три винищувачі, які чомусь не нищать. Вони вичікують. Вони хочуть діалогу. На моніторі з’являється те, що, очевидно, повинне мене налякати - огидне створіння, жертва вірусів, які викликають жахливі мутації. Воно схоже на лавкрафтіанських потвор, про яких я читала в юності. Дві дірки замість очей, заповнені якимось чорним желе, велетенська паща, потрапивши до якої, спочатку зазнаєш страшенних фізичних мук, а потім опиняєшся в глибинах недослідженого тартару. Кілька рядів зубів. Зябра. Розвинене м’язисте тіло, спотворене зеленувато-чорними щупальцями і великими білими пухлинами, ЗАЛИШКИ ОДЯГУ. Створіння неймовірно сильне в цю мить, але в той же час воно помирає від сотні різних хвороб.
- Щоб ви здохли! Переговорів не буде!
Щоб ви здохли! Можете відкривати вогонь!
Щоб ви здохли! Я знаю, ви хочете, щоб я знайшла для вас Хоуп – омріяне Ельдорадо, шматок золота, Рай, де можна наживатися мільярди років.
А я повинна буду померти. Ні. Щоб ВИ всі здохли, покидьки.
Такі розмови викликають швидку реакцію. Мене вирішено знешкодити, полонити і допитати. Мрійники! У «хитромудрого» ще є кілька сюрпризів. У момент пострілів вмикається захисний прозорий щит (тільки б спрацювало - я так хочу жити, я ще не прочитала «Улісса» Джеймса Джойса! – жарт для підняття бойового духу) і відбиває їхні лазери, які влучають прямісінько у винищувачі. Вмикаю прискорення і «Одіссей» перетворюється на сяючу крапку, маленьку зірочку серед космічного безмежжя. Кораблі палають, плачуть вогняними сльозами. Я все далі від них, але теж починаю ковтати гарячі сльози. Всі нутрощі скрутило в клубок. Ридаю вголос. Бачу себе зі сторони. Жінка, яка втратила щось дороге. Не впізнаю свого плачу. Відчай бурхливим потоком виривається з глибин душі. Кілька секунд тому я вбила свого кращого друга. Кінець зв’язку.
..........................................................................................................................................................................
Гуркіт. Спочатку далекий, але тепер гучний. Це відбувається насправді чи тільки в моїй голові? Раптово «Одіссей» починає падати, котитися, нестися в якесь провалля...
Аліса потрапила до нори.
☼☼☼☼☼☼☼☼☼
«Біла річка виблискує діамантами, коли я дивлюся в очі коханого...» Давня пісня маленької принцеси з давно забутої всіма стрічки про єдинорогів. У найважливіші миті життя до твоєї голови навідуються несподівані думки. А може саме зараз я знову хочу стати дитиною. Хочу бабусиних пісень, дідових книжок, твоїх історій про дивововижну планету на іншому кінці галактики.
Насправді ж «Одіссей» «переходить Рубікон». Розрахунки виявилися вірними – між Юпітером і Сатурном знаходиться «кротовина». Нас перестало трясти і кидати, все сповільнилося і, здається, перебіг часу теж. Тільки мої думки течуть несамовитим потоком. «Нора» заповнена якоюсь екзотичною матерією, що створює сильне гравітаційне відштовхування і перешкоджає її згортанню. Поки пливемо цією синьою річкою, ми в безпеці, та хто знає, що чекає нас на іншому березі. Вороття немає. Хоуп! Чи не ти то гуркотіла, розриваючись на шматки, не витримуючи дослідів своїх кращих розумів? Провісник казав, часу обмаль. Можливо, це і був Great Filter у дії. Тобто, ризикнувши всім, перейшовши Рубікон, я можу побачити лише бісеринки прекрасної колись планети, розкидані по чорній утробі космосу? Зжер і не вдавився. Що йому станеться? До того ж, ця «кротовина» може виявитися непрохідною. Якщо тунель колапсує занадто повільно, то я не встигну вийти з нього. Світла в його кінці не буде. Прискорююся. Я так хочу додому... Уявімо, що річка все-таки приносить мене до «берегів» Хоуп. «Нірка» прохідна, а планета ціла. Тоді залишається тільки сподіватися, що мене зустрінуть з посмішками або хоча б із зацікавленістю, а не з лазерними гарматами. Треба дати сигнал. В очах мигтить від насиченого синього кольору. Ми близько. До чого? «Одіссей» галопує на максимальній швидкості. Примружуюся. Роблю видих. Намагаюся зібратися, а серце готове вибухнути від хвилювання. Жодна пігулка не вгамує його, жодна тепла рука, покладена на нього, не зможе його заспокоїти. Я прийму все, що мені судилося прийняти.
☼☼☼☼☼☼☼☼☼☼
Один. Два. Три. Розплющі очі, маленька принцесо. Розплющі очі, дитино. Давай, боягузко! Дивися!
Повільніше, серце. Повільніше....
...581g. Не може бути сумнівів! Мене закинуло в інший кінець галактики. Я опинилася просто біля неї. ХОУП. Це вона, Провіснику, це вона. Її споглядання схоже на беззвучну молитву. Її краса примушує плакати. Її велич викликає в мені відчуття, що єдиним працездатним вухом я чую незнайому героїчну симфонію, настільки прекрасну, що не страшно було б померти прямо зараз, з останнім її звуком...
Хоуп, як і Земля, має свою зірку, навколо якої обертається. Це червоний карлик, менший, холодніший і старіший за Сонце. Тому Хоуп тягнеться до нього, прагнучи тепла і світла. Вже неозброєним оком видно, що ця планета набагато більша за нашу. Коригую зображення на моніторі, наводжу різкість і бачу величезні полярні шапки, які перетворюються на чисті водоймища. Тепер зрозуміло. Через велику кількість води та льодовиків відбувається заломлення світла і виникає «ефект лінзи», через що Хоуп тільки здається більшою. Майже близнючка Землі. Майже Дім.
Мій сигнал долітає до неї, але я не отримую відповіді. Вона наче завмерла. Входжу в атмосферу. «Одіссей» готується сідати. Обираю майданчик біля дивної адміністративної будівлі. Сонячний день. Сліпучі промені. Позаду корабля скелі. Рослини-гіганти. Де ж господарі цієї планети? Чому не виходять мені назустріч?
«Одіссей» підіймає хмару пилу і, важко зітхнувши після довгої подорожі, сідає на тверду та найдійну поверхню цієї незвіданої мною землі. Вибираюся назовні. Буквально скочуюся по східцях, щоб скоріше дістатися до ґрунту, доторкнутися до нього, переконатися в його справжності. Залізна голова мого собаки визирає з корабля. Він сканує місцевість. Робить вигляд, що нюхає повітря. Переминається з лапи на лапу.
Підіймаюся і майже не вірю своїм очам. Мені назустріч йдуть двоє. Люди. Кидається в очі їхня неймовірна врода. Перший чорноволосий чоловік схожий на давньогрецького бога: міцний, але не дуже високий, засмаглий, із сильними руками, важким поглядом темних очей, трохи кульгавий, нача Гефест. На ньому щось світле й просторе. Другий, високий та блідий, одягнений тепліше, кольори темні. Він схожий на аристократа. Витончений. Пронизливі блакитні очі. Як співак Девід Боуї в образі Білого герцога. З пам’яті виуджую зображення на старому плакаті. Ніколи не чула його пісень. Обидва чоловіка виглядають здивованими. Я повільно підіймаю руки, щоб показати, що не озброєна. Вони наче розуміють. Поки що все йде нормально, тільки мене трохи нудить і важкість у всіх частинах тіла. Підходять ближче. Зупиняються. «Боуї» уважно роздивляється моє спотворене обличчя. В цю мить «Бог-олімпєць» щось говорить. Вітання? Схоже на те. В мене є пристрій, що розпізнає більшість мов та діалектів, відомих в галактиці. Можливо, він допоможе нам порозумітися...
Вони звуть свою планету N-Terra. Цілком по-земному. Нова Земля. Звідки вони знають про неї? Це високорозвинені істоти. Це люди. Вони вірять в людський розум, його необмежені можливості, вони стверджують, що краса йде з середини кожного створіння, вони прагнуть жити в мирі і щасті із собою та іншими. Мій друг назвав би їх гуманістами.
Колись давно, кілька століть тому, їхні предки втомилися від хвороб та війн. Групи науковців та винахідників разом зі своїми родинами і друзями, письменниками, мистецтвознавцями, об’єдналися для здійснення надсекретної операції «Хоуп». Довгі роки вони проектували один єдиний шатл (не всі змогли побачити результат своєї роботи), витрачали на це увесь свій заробіток, ризикували на роботі, прихоплюючи все, що погано лежало, і вивчали космічний простір, щоб знайти віддалену планету, яка б змогла дати їм прихисток, а потім стати новим домом. Горді і незалежні, з почуттям власної гідності, ці люди не хотіли створювати колонії на вже відкритих і досліджених планетоїдах, працюючи на корпорації та збагачуючи їх. Вони передчували катастрофу. НА ЗЕМЛІ ТА ЇЇ ОКОЛИЦЯХ СТАЛО ЗАНАДТО НЕБЕЗПЕЧНО. «Відступники» знали, що за спробу втечі їм Нобелівську премію не дадуть, але й лишитися не могли: у вічному рабстві під постійним наглядом, у нескінченних переживаннях за майбутнє своїх дітей, у ВІДЧАЇ, який топив у собі Землю (натомість океани осушувалися). Відлетіли тихо, як душі праведників до Раю, ніхто до наступного дня шукати не кинувся. Відеокамери зафіксували об’єкт, який покидав Землю, тільки на постах всі дрихли, за що їм, звісно, потім влетіло. А оскільки це був перший шатл-втікач, то, зрозуміло, що ніхто на таку зухвалу витівку не очікував. Залишилися їхні тихі пусті будинки: увімкнена техніка (розгорнута сторінка погоди, футбольний форум), недочитані книжки, недопитий чай, стоптані капці і самотні янголи на горищах. Все начебто на місці, але господарі зникли. З великими труднощами вони дісталися до відкритої ними планети, яку згодом відкриємо ми, присвоївши № 581g і зовсім її не дослідивши, як віддалену і ту, що не представляє небезпеки. Чи мало їх таких?
Пройшло достатньо часу перш, ніж Землю почало по-справжньому лихоманити. Заразу, що вони напустили на країни заради експерименту (вирішували питання перенаселення), почали випалювати вогнем. Горіло тижнями. Базікали про народні революції, які гасили бомбами. Старі промислові підприємства виходили з ладу. Тепер їх будували не на Землі. Гупали тут і там електростанції. Атом виявився не таким вже й мирним. Невдалі розробки призводили до масштабних аварій. Вибухи. Планета стала схожою на надкушене яблуко. Відбулися зміни в кліматі. Мої очі побачили бесплідну землю, а попіл і сажа, що сипалися з неба, як чорний сніг, нагадували нам про кораблі, які безперервно відправлялися на інші планети з важливими завданнями, а повертаючись, шматували озоновий шар та приносили на своїх пузах липку темну субстанцію невідомого похоження, і це змушувало мого діда в черговий раз усамітнюватися біля ріки. Підривали малі планети, де вже не було ніяких корисних копалин, тільки люди. Вони взагалі стали зайвими, коли на допомогу прийшли невтомні синтети. Галактику наводнили втікачі всіх мастей. З цього, здається, і починається моя історія. Були особи, які краєчком вуха чули про надсекретну операцію «Хоуп». Нечисленні факти губилися і знову знаходилися, перекручувалися, ставали легендами. У дитинстві, до появи Провісника, я чула щось зовсім химерне - тільки легенди і жодного факту.
N-Terra зустріла виснажених втікачів досить стримано. Вона здавалася сніговою королевою. Мандрівники приземлилися вночі, розбили табір біля гори, а ранок так і не настав. Не розуміючі, в чому справа, вони вирішили, що день і ніч тут набагато довші, ніж на Землі, але помилилися. Через те, що періоди обертання навколо зірки-червоного карлика і навколо власної осі у N-Terra співпадають, один її бік знаходиться в постійній темряві, а на іншому боці завжди день. Поясню, звідки нудота і важкість у тілі. 365 днів – звичний земний рік. Ця планета встигає облетіти свою зірку за 37 днів. До того ж, гравітаційне тяжіння тут набагато сильніше. Я ніяких особливих змін не помічаю, але все ж відчуваю дискомфорт. Так було попервах.
Коли люди прилетять сюди, вони швидко до всього звикнуть, думала я, пізнаючи цей новий дивовижний світ. Пристосуються, як пристосовувалися до них.
Я швидко порозумілася з N-терріанцями. Пристрій для розпізнання мов не знадобився. Вони трохи змінили та вдосконалили те, що мені було відомо. В них немає тих двох потвор, які розкошували на Землі, всіляко підтримуючи одна одну: грошей і великої політики. Все вирішується на Форумі, який представляють старійшини – наймудріші, і молоді розуми – здібні, прогресивні люди, за якими майбутнє. І ті, і інші вважають, що «компроміс» – не найгірше слово у Всесвіті. Зовнішність господарів планети можна поділити на два типи: «жителі Олімпу» і «бліді аристократи». Ті, що живуть під палючими променями червоного карлика (планета знаходиться поруч із зіркою), і ті, що обрали темряву, спокійну та прохолодну. Одні влаштували собі сучасну Елладу, втім, у дещо футуристичному інтер’єрі, а інші за власним бажанням зачинилися в добре освітлених лабораторіях, роблячи нові відкриття та працюючи на користь нового суспільства. Всі свої революційні ідеї і навіть деякі винаходи вони привезли із собою, і за ці століття досягли чималих успіхів у різних сферах. Вони також зберігали ті знання, які накопичила Земля до катастрофи. На «Олімпі», разом з моїм новим другом Гефестом, я блукала довгими і світлими коридорами бібліотек (Пілат беззвучно слідував за нами), розповідала про те, що читала сама, роздивлялася репродукції картин великих художників (оригінали або не збереглися, або були вивезені магнатами на інші планети, як от «Нічна варта» Рембрандта), ми слухали старі записи знаменитих музичних творів («Фіделіо» - єдину оперу Бетховена і «Лоенгріна» Вагнера). «Олімпійці» самі писали, малювали, грали і співали. Вони також знаходили корисні копалини, обробляли землю, збирали врожаї. Вони були добрими і шляхетними, сильними і неймовірно вродливими. «Темна половина» N-Terra відкрила для мене світ науковців, людей одержимих своєю справою. Вони любили усамітнюватися. Вони погано переносили промені їхньої зірки, але частина їх все ж жила на «Світлій стороні». Високі й худі, бліді, з виразними рисами обличчя, зі світлим волоссям, вони складали разючий контраст із засмаглими «богами» N-Terra. Це все рівно, що порівнювати Аїда і Геракла. Науковці багато розповідали про розвиток медицини і нових безпечних технологій, про N-енергію – енергію землі. Інколи здавалося, що вони захоплюються чимось одним, щоб не думати про щось інше. Вони просили мене берегти таємницю їхньої планети, а я не знала, що їм відповісти.
Одного разу бліда N-терріанка з великими печальними очима, довгим платиновим волоссям та вузькими стегнами сказала мені, що можна щось зробити з моїм обличчям. Їхні профессіонали і устаткування творять дива. Не знаю, звикла вже до «пускання зайчиків» своїми блискучими «обладунками», звикла до здивованих/зацікавлених/переляканих/відразливих поглядів оточуючих, до того, що «біла ворона», «гидке каченя» і ще купа різних інших птахів. Прийняти рішення мені допоміг один випадок. Заснула в красивій рожевій ванні, зробленій з великого шматка мармуру. Коли прокинулась, попленталась в іншу кімнату в пошуках рушника, якого не помітила біля ванної. В цей час до мене завітав Гефест і ми пречудово зіграли німу сцену (наче в «кращих театрах Європи»), збентежені і трохи присоромлені: я – його присутністю, він – моєю наготою. Він поспішно вийшов, а я зрозуміла, що дивився він не на мене, а на мої шрами та інші негаразди. Більше не хочу, щоб чоловіки дивилися на мене так.
Медики пообіцяли мені, що буду як нова, все відновлять і навіть покращать. Скептично посміхаючись одною половиною обличчя, я сказала, що вірю їм, а в самої серце калатало, наче в зайця. Хотілося відчути надійну руку в моїй руці, та нікому було її дати.
- У вас довгі ноги і гарне волосся, ви знаєте? Після завершення роботи наших чаклунів я буду заздрити вашій вроді.
Ці медсестри вічно заспокоюють...
- Шкода, що модуль, де вам надавали допомогу після тієї неприємності був не з дорогих. Та ми все виправимо. Навіть шрамів не залишиться.
- З якого б це дива мене тоді поклали в дорогий модуль? На «Єдинорозі» частіше за все «ремонтували» простих робітників. Груба робота. З тих пір, як оклигала, жодному медику не дозволяла до себе доторкнутися.
- Все забудеться, як нічний кошмар.
- Як би ж то.
........................................................................................................................................................................
Багато чого забувається, але дещо лишається в пам’яті назавжди. Я стаю такою ж засмаглою, як «давньогрецькі боги», я знову почала писати, мене тягне до лабораторій блідих геніїв. Поступово в мене вливається їхне життя. Я більше не схрещую руки на грудях, не пускаючи нікого до свого серця. Забуте майже все погане.
Гефест любить торкатися мого обличчя. Він любить занурюватися руками у хвилясте мідне волосся, яке під променями нашої зірки стало зовсім рудим. Я запитую його про те, чого він досі кульгавий, а він відповідає, що це на згадку про один випадок. Мій друг показав мені гори, а в горах я вперше в житті побачила справжній водоспад. На N-Terra ростуть гігантські дерева. Один їхній лист може стати для мене ковдрою. Зелені долини зустрічаються тільки біля води. В інших місцях земля здається сухою. У водоймищах живуть рибки, схожі на змійок. Біля Холодних озер на Темній стороні я бачила щось схоже на тюленя. Воно вистрибнуло з води і дуже незграбно пошкандибало до печери, де, мабуть, «проводило ніч», тобто відпочивало. Уздовж хребта цієї сірої тварини тягнувся коричневий кістяний гребінь. Повертаючись додому, втомлені і щасливі, ми здалеку милувалися Білим містом, рідним для мого друга і все ріднішим для мене. У прохолодній кімнаті світлого будинку я заснула.
Снилася Земля. Очі людей, що чекають звісточки про Хоуп. Чомусь загадалися слова Провісника про те, що у Хоуп не так багато часу. «Самознищення розумних цивілізацій». Чортів Великий фільтр. І де ж вони, ті небезпечні винаходи, які розірвуть цю планету на шмаття? Остаточно прокинувшись і одягнувшись, я гостро відчула Його присутність. Мені знадобилося ще кілька хвилин, щоб прийти до тями. Вийшла на вулицю. Жінка несе дитя в бік лікарні. Чогось мене це дуже хвилює. Поблизу жодного N-ходу (тутешні автівки), маленьких шатлів теж немає. А якщо вона схоче відвезти малого на Темну сторону, де, без сумніву, нададуть кращу медичну допомогу?
- Що з ним?
- Це вона. Моя онука. Тільки народилася.
- То що не так?
- Будь ласка, не втручайтеся.
- Я хотіла б допомогти.
- Ви нічого не знаєте. Ярра тхе. Нам тхе.
Останнє означало залишити в спокої та піти з миром. Та маленький згорток мене вабив і я заглянула до нього. Там лежала манюня бліда дівчинка, мокра, вся в зморшках. Крихітна голівка, крихітний носик, крихітний ротик. Очей не було. Западини, обтягнуті шкірою. І все. Жінка почала плакати і, вже не звертаючи на мене уваги, побігла до лікарні.
Що це таке? Що з цією дитиною? Мені вже спадало на думку, що за весь час перебування на N-Terra я бачила не так вже й багато дітей. Тобто вони були. Підлітки. З малечею чогось не склалося. Я повинна про все дізнатися.
Раптовий вітер ледве не збиває мене з ніг. Маленькі камінці агресивно луплять по руках і ногах. Я закриваю обличчя. Я притискаюся до землі. Великий шатл сідає на N-Terra.
ТИ тут. Ти вимикаєш двигуни і вивчаєш місцину. Ти кладеш руку на панель управління, а другою риєшся в кишені в пошуках тютюну. Я рада тебе бачити, хоча ти ще не вийшов з корабля. Підіймаюся. Йду назустріч. Ти чуєш мої вітання і відповідаєш на них до того, як я встигаю розкрити рота. Прогресую, хіба не бачиш. На тобі щось біле.
- Де ти вкрав цей шатл? Де твій човник?
- Вирішив подумати про зручності. Час йде.
- Але ти ж не змінюєшся.
- Ми всі змінюємося в якомусь сенсі. Ти змінилася.
- Тут класні спеціалісти.
- Я не про це.
- Я знаю. Чого не відповів, коли звала тебе? Я більше за все на світі не люблю «невідповіді». Знаєш, мовчання, воно давить.
- Ти сама казала, що в кожного свій хрест. Тоді я не міг тобі допомогти.
- Навіть словом?
- Навіть ним.
- А що зараз?
- Зараз ти збираєшся зробити помилку.
- Зараз я збиралася піти за тією жінкою.
- Це її справа. Ти забула, що ти тут гостя?
- Ні, не забула, але може побачу як діє твій Great Filter. Провіснику, здається, цього разу ти помилився. В них нічого подібного немає. Ніяких винаходів, які можуть знищити «Хоуп». Я б помітила.
- Поки немає.
- Ти ж казав, що...
- Ти в минулому.
- Що?
- Ти чула.
- Як це можливо?
- «Перейшовши Рубікон», ти потрапила до минулого планети N-Terra. Вони ще навіть не розпочали свої експерименти, але думають про це. Життя змушує думати.
- Це якось пов’язано зі сліпою дівчинкою?
- Так. А тепер послухай: прохідна «кротовина» була із сюрпризом. По ній можна подорожувати не тільки в просторі, але і в часі. Хіба ти не знала про такі особливості деяких «кротячих нір»?
- Знала. Забула. Не думала. Стільки всього...
- N-терріанці теж обтяжені проблемами. Як і всі, хто живе. Це почалося давно. В них народжувалися слабкі діти з проблемами зору. Це відбувалося спочатку в родинах науковців, які обрали для життя Темну половину планети. Через змішані шлюби такі діти стали з’являтися у всіх. Поява абсолютно сліпого хлопчика, змусила цих людей замислитися. Кожен живий організм адаптується до певних умов. Ти бачила тварин Темної половини? Їм не потрібні очі, щоб полювати. Вони виглядають дещо незграбними, коли пересуваються, але повір, на полюванні їм немає рівних.
- Тюлень...
- Саме так. Природа вирішила, що створінням, які постійно знаходяться в темряві, можна обходитися без органів зору.
- А штучне освітлення в будинках, лабораторіях, наукових центрах?
- Ти сама сказала: воно штучне. За віки ці люди, схильні до самотності, полюбили темряву (вони прекрасно в ній бачать і орієнтуються), а потім зненавидили її.
- Нехай всі вибираються під промені зірки.
- Вони це і роблять, та через покоління все рівно може народитися сліпа дитина. І народжується.
- Чому я про це нічого не знаю?
- А ти хіба N-терріанка? Як би стала дружиною свого друга, він би тобі розповів. Вам би нічого не загрожувало.
- Так. А де ж діти?
- У спеціальних центрах. Їм намагаються допомогти.
- І як успіхи?
- Ти мене питаєш? Вони ЩОСЬ вигадають.
- І це ЩОСЬ знищить N-Terra?
- На жаль.
- Стривай, я повинна запитати!
- Так.
- Перед тим, як потрапити до «кротячої нори», я чула незрозумілий гуркіт. Як мені здалося, в моїй голові, в моїх нутрощах. Я немов знову щось втрачала. Надію. Чи не було це останнім стогоном «Хоуп»?
- Радій, що змогла побачити її квітучою.
- Але ж вони чекають і сподіваються. Люди тепер уже з майбутнього. А її вже не існує... Що вигадали N-терріанці?
- Те, чого не повинні були вигадувати. Пристрій, який міг змінити періоди обертання планети навколо власної осі. Тоді б вони не співпадали з періодами обертання навколо зірки. На N-Terra наставали б день і ніч. Кінець Темній стороні. Та геніальні ідеї можуть знищити.
- Я повинна їх попередити.
- Так.
- Ця планета хоче обертатися сама, без їхнього втручання.
- Так.
- Я зроблю це.
- І врятуєш їх.
- Вони мені повірять?
- Повірять. Ти мало розповідала їм про Землю. Час настав.
- Я не знала як сказати їм про те, що земляни мріють про Хоуп.
- Це місце не для них. Тут не Рай. Ти знаєш, що на N-Terra небагато корисних копалин? Що тут погані врожаї через спеку? Земне насіння не хоче проростати. Тільки велика кількість води рятує. Люди не знають, що робити зі своїми нащадками.
- Вони допоможуть своїм діткам?
- Будуть намагатися. Час покаже.
- А Земля?
- З нею все гаразд.
- Що ти… О, це якщо повертатися назад не через «кротячу нору», так?
- Звісно.
- Якщо тут ще нічого не винаходили, то й Земля залишається неушкодженою. Треба тільки викрити всіх поганців. Я можу це влаштувати, адже мені відомий кожен крок кожної великої компанії. Всі їхні помилки. Всі незаконні дії. Купа доказів. Але шлях неблизький.
- Ти встигнеш.
- Дякую тобі. Ти полетиш зі мною?
- Ми більше не побачимося.
- Я тобі не вірю.
- Провісники обирають людей. Я більше тобі не потрібен. Мені нічого провіщати. Ти когось зустрінеш.
- У мене на це піде ще тридцять років.
- Не драматизуй. Бережи таємницю планети «Хоуп». Повертаючись додому, ти робиш правильний вибір.
- Дім...
- Все вірно. Це Дім.
- Тоді прощавай.
- Проведи мене до корабля.
Ми справді далеко відійшли, поки розмовляли. Коли поверталися, я двічі випадково торкалася його руки. Той, хто проходив повз нас, міг би подумати, що мені неприємно йти поруч із цим чоловіком, адже про це свідчив вираз мого обличчя. Насправді, я намагалася запам’ятати доторки – нічого прекраснішого в моєму житті не було – і разом з тим відчувала майже фізичний біль через те, що більше ніколи не зможу бути так близько до нього. Він про все знав.
- Пиши й надалі.
- От би ти прочитав.
- Я це робив. Ти ж не ставиш «захист».
- Від тебе – ні.
- Щасти.
- Дякую. Звідси і у вічність 6, так?
- Так.
☼Епілог☼
Бувайте, N-терріанці. Продовжуй сяяти, дивопланета. Завжди.
«Ти могла б лишитися і бути щасливою тут», - каже мені мій кульгавий Гефест.
«Я знаю, але правильний вибір – інший».
«У мене немає нічого твого».
«Зі мною тільки моє серце».
«Як би ти віддала його мені на деякий час, то могла б за ним повернутися, а я б чекав».
«Пробач. Я нічого не знаю про своє майбутнє. Ось тобі моє тепло».
Обіймаю його. Він проводжає мене поглядом.
Всі вийшли попрощатися. Я подобалася їм.
У них все буде добре. Тепер так.
Хитромудрий «Одіссей» тримає курс на Землю. Готуюся до гіперсну. Шлях не близький. Пілат радий знову поподорожувати....
...........................................................................................................................................................
Прокидайся, маленька принцесо. Відкрий очі.
Входження в атмосферу Землі.
Входження в атмосферу Землі.
Вдома.
Блакитна плането, ти вперше так ошатно вдягнулася для мене. Твої засніжені гори в обіймах синіх річок, твої зелені ліси приятелюють з безкрайніми долинами. А далі міста... і люди.
Сідаємо на галявині. Вибігаю в прозорий ранок. Одразу огортає жовтень. Осінь, яка мені снилася, яка проганяла нічні жахіття і плела блискуче павутиння мирних сновидінь. Тепер вона реальна. Має кольори і запахи. Я можу приймати її щедрі дари. Хоча б збирати оце жовте листя. Мале дівча йде з відерцем до річки.
- Де ти живеш, гарбузику?
- Наш будинок в кінці галявини біля лісу. А я бачила такі машини в татових електронних книжках.
- Так, а це справжня. «Одіссей».
- Тато казав, що, можливо, і ми полетимо на іншу планету. Ти знаєш, що таке колонії?
- Місця, де люди живуть і працюють.
- Ти голодна?
- Ну, трохи.
- Вночі тато приніс оленя. Мама готує.
- Мабуть, вони щасливі, твої мама і тато.
- Так. І я стала щаслива тому, що тато приніс в мішку живе вовченя. Я буду про нього піклуватися.
- Всі хочуть про когось піклуватися.
- Приходь до нас.
Мала, як горошина, вона понесла повнісіньке відро додому. Я сіла на пагорбі і подумала, що після сніданку в мене буде багато справ. Нічого поганого більше не станеться. У всіх є шанс ще раз прожити свої життя. Тільки це буде не та Земля, на якій я народилася. Ти не втратиш свою руку і більше ніколи не бігатимеш до річки плакати, діду, ти не сумуватимеш, бабусю, ви проживете довге та щасливе життя, батьки. Знаю, ви хотіли за мною повернутися. Тепер, після мого «другого» народження, ми не розлучимося. Бережіть мене. Можливо, у вас будуть і інші діти. Ти встигнеш стільки всього зробити, дружечку. Я не втручатимусь, щоб нічого не порушити в цих просторово-часових законах. Я зможу залишити вас у спокої, хоча це й буде нелегко. Ніяких більше звітів для Нової галактики (і ніякої Нової галактики!), написаних дроїдами. Там йшлося про смерть, а зараз час для життя. Для нових відкриттів, творчості, подорожей, кохання. Може ми з Пілатом нарешті побачимо Амстердам.
Мені довелося перейти Рубікон, щоб зрозуміти, що Хоуп – це не далека, майже міфічна планета, а те, що завжди було поруч. Дім був поруч. Напівзруйнований, без даху, відкритий для всіх вітрів. Хто міг відбудувати його, якщо всі були спустошені зсередини, втратили внутрішню гармонію, а значить і відчуття дому. Наразі Хоуп – наша неймовірно прекрасна Земля. Хоуп – це МИ.
Провіснику, таке не можливо, щоб не було у Всесвіті ні тебе, ні мене, ні зірок. Щось хороше обов’язково буде.
1 Сцілла і Харібда – міфічні потвори, які жили по боках Мессінської протоки і нападали на
мореплавців (Гомер, «Одіссея»).
2 Great Filter – гіпотеза, яку висказав в 1996 році Робін Д. Хенсон. «Великий фільтр» може знаходитися як в минулому, якщо він перешкоджає еволюції тварин до розумних істот, так і в майбутньому, де висока вірогідність самознищення розумної цивілізації.
3 Слоган фантастичного фільму «Чужий» режисера Рідлі Скотта.
4 581g – планета, на якій потенційно існує життя, була відкрита вченими в 2010 році. Вона знаходиться в сузір’ї Терезів. Відстань від 581g до Землі складає майже 200 трлн. кілометрів.
5 «Кротяча нора» або «кротовина» - гіпотетично топологічна особливість простору-часу, «тунель» у просторі. Дає можливість для міжзіркових подорожей і мандр у часі.
6 «Звідси і у вічність» - назва роману письменника Джеймса Джонса. Сюжет твору ніякого відношення до повісті «Рубікон» не має.
Неіснуючий звіт
(Обставини, описані вище, унеможливлюють існування даного документу)
Центральний архів Нової галактики А
Додаток до справи № 84930
Розшифровка уривку аудіозапису, знайденому на недослідженому планетоїді Anel 83.18, від 24.08.0033
Двоє (особи не встановлені; немає відомостей і про те, чи належать вони до останніх виживших homo sapiens)
- Ми дісталися один одному скаліченими: ближніми, близькими, життям.
- Наші душі хворі, але прекрасні. У теплих руках вони відновляться.
- Наші мізки запалені, та краще за ліки їм допоможе добре слово.
- Наші серця не дають нам спати, але без них ми б не полюбили.
- Я напишу для тебе колискову.
- Я захищатиму тебе.
- Я помру за тебе.
- Я дозволяю тільки написати колискову.
- Я все про тебе знаю - без слів. До нашого знайомства мені було відомо, де тебе шукати.
- Це дар?
- Це Любов.
- Навіки?
- Назавжди!
- А якщо хтось першим помре?
- Інший не проживе довго.
- Чому?
- Тому що все краще вже віддано тому, кого немає. Коли лишається тільки гірше, життя згасає, а роздмухати його нікому.
- У нас ще є час.
- Тож, не будемо його...
Після гучного звуку, ймовірно потужного вибуху, запис обривається.
Шатл, відправлений на пошуки речових доказів, повернувся ні з чим.
Секретар Центрального архіву Нової галактики А: дроїд Файлер № 28759
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516469
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.08.2014
автор: Олена Мальва