В неповних сімнадцять років доля закинула мене до Кременчука. Рано лишившись сиротою, я мусила сама пробивати дорогу в житті. Може саме тому, ніколи нікого не боялась, майже кожного дня пізно повертаючись до свого гуртожитку з вечірньої школи.
Одного зимового вечора, коли міцний мороз та рвучкий вітер розігнали всіх по домівках, я спокійно йшла сама по зовсім порожніх вулицях.
В яскравому світлі поодиноких ліхтарів починала свій божевільний танок перша заметіль. Заворожена тим дивним видовищем, не відразу помітила, що хтось мене наздоганяє.
Озирнувшись, побачила худорляву, якось хижо зігнуту, постать. Щоб перевірити своє недобре передчуття, пішла швидше. Незнайомець майже біг за мною, і я вже відчувала за спиною його важке дихання. І тоді, я вперше злякалась. Хотілось бігти, тікати щодуху. Та додому було ще дуже далеко.
« Не втечу, наздожене,» – промайнула думка. І тоді якась вища сила, яку ми називаємо інтуїцією і не завжди до неї дослухаємось, підказала мені це неординарне рішення.
Ще сама не розуміючи навіщо, я раптом зупинилась, повернувшись до нього, на добре освітленому місці.
Чоловік майже налетів на мене, і на якусь мить закляк від здивування.
Подивилась прямо на нього. Нічого втішного я там не побачила. Розпашілий мисливець в азарті погоні за жертвою. Обличчя потенційного злочинця: низький лоб, високі надбрів’я, глибоко посаджені очі хижо поблискували, вузька щілина рота, квадратне виступаюче підборіддя. Холодний жах поволі охоплював мою душу, яка вже зовсім «пішла в п’ятки».
І раптом, несподівано для себе, я йому посміхнулась і помертвілими гу-бами вимовила тремтячим голосом:
– Добре, що я вас тут зустріла. Так страшно іти самій!
І ось на моїх очах з чоловіком почала відбуватись дивна метаморфоза.
З тьмяної глибини його холодних очей несподівано проглянуло щось людське, жорсткі губи розтяглися в посмішку, а обличчя стало якимось розгубленим і вже не таким страшним.
Випнувши впалі груди, розправивши вузенькі плечі, він взяв мою тремтячу руку і промовив хрипким голосом:
– Зі мною можеш бути спокійною. Мене тут всі бояться. Може чула про Жору-Одесита? То це я. Для тебе – просто Жорик. Не бійся, я проведу тебе аж додому.
І він мене дійсно довів до дверей мого гуртожитку. По дорозі я чомусь, розповіла йому трохи про своє життя.Він уважно слухав,не перебиваючи і нічого не запитуючи.
На прощання, Жора шляхетно вклонився і кумедно шаркнувши ногою, сказав так лагідно, як тільки зумів:
– Якщо тебе хтось колись скривдить, звертайся прямо до мене, – і пішов геть.
Через кілька днів я знову побачила його біля нашого гуртожитку в гурті п’яненьких розв’язних парубків, що брутально лаялись та чіплялись до перехожих дівчат.
Коли я, з острахом, проходила побіля них, Жора сказав:
– Пацани, запам’ятайте цю чувіху. Якщо хтось при ній скаже хоч одне погане слово, будете мати справу зі мною!
Більше він не попадався мені на очі і я про нього май-же зовсім забула у вирі напруженого життя.
Та якось, один з моїх друзів, неохоче зізнався, що його перестріли якісь підозрілі типи та попередили, щоб він ні-коли не ображав мене. Доволі наляканий кавалер кудись хутко зник. Потім попереджали й інших. Так несподівано у мене з’явилась таємна охорона, якій я була не дуже й рада, бо моїх прихильників значно поменшало, а ті сміливці, що залишались, були зі мною аж надто чемними. Жора мене не забував, і , як тепер кажуть, «кришував» аж до заміжжя.
А коли ми до упаду, танцювали на вулиці на моєму весіллі, до нас несподівано підійшов якийсь чоловік з величезним букетом біло-рожевих півоній. Я його навіть не відразу впізнала: гарно одягнений, зніяковілий – Жорик! Він привітав мене, вручивши букет, і, недобре зиркнувши на мого новоспеченого чоловіка, сказав:
– Ти, напевно, і не знаєш, яка дівчина тобі дісталась! Не раджу тобі її кривдити. Дивись мені! – і раптом по його щоці сповзла скупа сльоза.
– Та ну вас! – сказав Жорик і зник так же блискавично, як і з’явився. Більше ніколи в житті я його не бачила.
Вже пізніше я часто ламала голову над цим феноменом, намагаючись зрозуміти, чому тоді сталася з ним така метаморфоза.
Може тому, що вперше в його невдалому житті, від нього не відсахнулись, а звернулись за допомогою, як до хорошої людини, повірили в нього?
Мабуть тоді, несподівано для самої себе, мені вдалося зачепити в його здичавілій душі якісь потаємні струни глибоко захованої людяності.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516476
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.08.2014
автор: Ніла Волкова