У невідомому краю,
Де не існує ні смерті ні війни.
У тишині сидів казкар,
Кріслом спершись у стіни.
Перо в руках заіржавіло,
І тіло огортала сивина.
І тихо враз у раз скрипіла,
Старця змучена спина.
Він прийшов до мене у вісні,
Коли всі зорі вже заснули.
І люди у своєму сні,
Про клопоти усі забули.
І запросив мене у гості,
Й чаєм з печевом вгостив.
І ніч і день,
Про різне зі мною говорив.
Розповів цікаву казку,
Про долі мільйони людей.
Яких вкинули в болото,
І вважали за жабей.
Зневажали і плювали у лице,
І навіть рідний дім сушили.
Тисячі Богу душу віддали,
А ще живих цаплі бе совісті губили.
Скрутні тоді були часи,
Але плямисті разом всі тримались.
І попри усі негаразди.
Як не дивно людьми залишались.
А цаплі звисока дивилися на них,
Сміялися над ними й глузували.
Вони для них були раби,
Ну а себе панами же вважали.
І одного разу на світанку,
Крик ранком Сонце піднімав.
Один із так званих «царів»,
В болоті у капкан попав.
І жаби позбігались звідусіль,
Радитись між собою почали.
«Нехай гниє же тут,
Ми для них лише раби».
« Повірте браття я хочу же того,
Але цим вчинком ми не кращі їх.
Давайте же відпустим бідолаху,
Нехай летить же до своїх».
І радились аж до обіда,
Крики чулись звідусіль.
І винесли вердикт,
Не причиняти цаплі біль.
І разом усі взявшись,
Звільнили цаплю говорячи «живи».
І вона взлетіла в небо,
Не опустивши голови.
Ніхто і «дякую» не чув,
Все залишилося як й було.
І добрий вчинок жаб,
Холодною кров’ю панів замело.
І старець казку завершав,
І в кінці рядочок лиш додав.
«Біда цаплю не навчила,
А вчинок жаб уроком став.
Якби яка страшна була година,
Не забувай що ти людина».
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=516597
Рубрика: Лірика
дата надходження 09.08.2014
автор: 333