Репортажі дивлюся із АТО...,
І на частину біженців з Донбасу...,
А може ми щось робимо не то,
Приймаючи цю люмпен-біомасу?
Не українці! Ними й не були!
Хоча вже тут родилися, зростали.
Нащадки бидла, що сюди звезли,
Злодюг і зеків, що в Донбас заслали.
Як довго же, цей визрівав чиряк,
Що так набрався смороду і гною!
Не обійтися без ножа ніяк,
Щоби назавжди збутись геморою.
Всіх тих, хто призивав за «Лугандон»,
Кричав «Расєя», тріпав триколором –
Лишити громадянства цих персон,
І за «парєбрік» їх відправить хором.
Ці не прозріють, бо нема в душі
До Батьківщини й крапельки любові!
Сини їх взяли в руки калаші
І вже втопили Україну в крові.
Їм смерті українців не болять,
Від співу Гімну не сльозяться очі…
Чому ж в «Расєю» не тікають бля..,
А в Україні проживати хочуть?
Тому за сльози матерів та вдів
Потрібно смертну кару відновити.
Не Божий суд чекати для катів,
А українським нелюдів судити!
Мені, можливо, хтось ще дорікне,
Що це жорстоко, різко, не гуманно!
Винити в цьому треба не мене,
Не тим, хто зад не відірве з дивана!
20.08.2014 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518566
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 20.08.2014
автор: Мирослав Вересюк