Свічка гасне від найменшого подиху
Обійми темряви гостинні та ласкаві
Запах диму благодатно удушливий
Земля горить під стомленими ногами.
Скільки не йдеш, цей шлях не пройти
Не звернути з дороги до рідного дому
На сліпо бредеш до знайомого порогу,
Де поселились люди з тінню твоєї долі.
Не забудеш. Не стреш. Не зречешся ніколи
Того, що було і живе у тих холодних стінах
Сонце сходитиме, доки відкриватимеш повіки,
А прокинувшись, бачитимеш усе знову й знову.
Пам’ятаєш, якими ж ми були тоді щасливими,
Ніхто в нас не вірив і весь світ був проти нас
Нам було байдуже, ми сміялись їм в обличчя
Ти промальовував ескізи, а я складала плани.
Не зможеш пробачиш собі того, що дозволив
Зруйнувати все те, що так довго вибудовував
Навіть, коли надійний фундамент і міцні стіни,
Не забувай головне, все тримається на любові.
Буває і так, що те почуття десь глибоко жевріє,
Але вмістилища порожні й душі уже не вільні
Сумно, коли розбиваються в прах мрії та надії
Ми на віки залишимся замурованими у стінах.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=518824
Рубрика: Лірика
дата надходження 22.08.2014
автор: Сабріна