Медсестра Люба
Середнього росту із втомленим обличчям, красиві, суто українські риси обличчя - із тих, яких малюють: сірі очі, русе волосся, витончений довгий череп і спокійна вдача у погляді.
Мимоволі розговорилися, бо при ній бігає по палаті мала Софія, 4 роки.
- Ми із Прилук. Та тут багато із Прилук. Чергую через дві доби на третю. 2 000 гривен. Ні, є ще син 11 років. Чоловік робить. Одна зарплата за квартиру. 2 000 гривен. Живемо. Вчора трохи запізнилася, бо ледве доперла картоплю з Прилук - передача батька. Прилуки? Роботи немає. Щоб влаштуватися на роботу медсестрою, треба дати 1 000 доларів. А тут? Бери хоч дві ставки. Софійку нема на кого залишити. Чоловік забере її десь в 10 вечора.
Софійка носиться по палаті, по коридору. Вона жвава і компанійська. Мама когось везе на кріслі до туалету - Софійка допомагає їй. Мама робить укол - Софійка поряд. Канючить: "Дозволь мені до бабушки піти" - це тільки що привезли нову бабцю на рятування, а сама уважно дивиться, як мама працює. Потім біжить до бабці, якій 91 рік, щось їй щебече, та відповідає і сміється, явно пересилюючи біль. Повне порозуміння малого і старого!
Я сів у ліжку, звісив ноги , бо м'яке місце від лежання ниє - мені 6 годин тримали крапельницю. По проходу пробігає Софійка. Раптом зупинилася, різко повернула голову до мене, уважно подивилася і запитала з надією:
- Пісять хочеш?
Я посміхнувся:
- Ні.
- Жаль! - і пробігла, адже вона так хотіла мені крісло привезти!
Росте майбутній гарний лікар за покликанням!
Цей день, четвер, ознаменувався скандалом, навіженим скандалом, який закотив мій тезка.
Прийшла його дружина. Вона кожний ранок приходить годувати і ублагати його. Опецькувата жінка років 50, в товстих окулярах, з припухлими очима і таким же носом, ротом, обличчям. Лагідна, тиха, відповідальна. Він зустрів її відповідним чином.
- Мама! Де... бля... де... как его... как.. бля...где? Принесла? Дай! Дай!
- Витя! Тут еда!
- Мать твою я ..! Где... бля...понимаешь? Понимаешь, мама?
Він орав у весь голос, рився в сумках з їжею, яку вона принесла і не звертав увагу на хворих, нянечок, медсестер і лікаря. Я дивися на них і почав розуміти які це мужні і відповідальні люди, медперсонал, які за мізерні зарплати мають справу з такими тяжко хворими.
Вітя продовжував скандал і від того, що він говорив своїй дружині, у мене волосся ставало дибки.
На шум заглянув у палату лікар, якого тільки що хтось покликав і він вийшов із палати. Враження було таке, що лікар нібито тільки що виринув із свого замкнутого світу.
- Що таке?
Вітя зразу накинувся на нього:
- Де? Понимаешь? Куда... ну... єто... где... зачем...бля? Мама! Ті что... не понимаешь...я сейчас как дам...бля!
- Що він хоче?
- Смалити. Він курець неймовірний.
- То вивезіть його на качалці!
- Не дається.
- То виведіть його в туалет під руку, відкрийте вікно і хай посмалить!
Повернувся Вітя тихий, бо тепер він матюкав всіх і дружину не на повний голос. І довів дружину до того, що їй стало кепсько, їй швидко зробили кардіограму укол і лікар сказав:
- Голубонько! Та вам треба самій лікуватися!
***
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519151
Рубрика: Лірика
дата надходження 23.08.2014
автор: Левчишин Віктор