Стоптала осінь до небес підбори.
Ванільні хмарки в'яже в дрімодощик.
Зелене листя трусить в коридори,
Жовтяве тягне в сухий сонцегорщик.
А я так зачекалась як ніколи!
Це літо розчавило навіть вірші.
Вже не писались...А тепер як бджоли
Літають різні:кращі,сумні,гірші
Від тих,що літо злюче розчавило.
Та я з дитинства так чекаю осінь!
Ось тільки б більше нас вже не бомбили...
Я молю...Прошу:досить.Досить.Досить!..
Злечу я тихо Янголом маленьким,
Прикрию,щоби кулі не вцілили.
Прикрию тіло,душеньку,личенько.
Бо вдома їх чекали і любили.
І омине їх вкотре вража куля.
Яка буде щаслива рідна ненька!..
Та чом питає знов і знов зозулю:
-Кінець війни близесенько?..Близенько?..
Вдяглася моя осінь сумно дуже.
Калину собі в пасок не чіпляє.
Бо їй краса чомусь тепер байдужа.
Вона про біль і мій, і твій вже знає.
Все буде добре.Добре.Добре...Чуєш?
Вдягни вбрання найкраще і пройдися.
Ти погляди на собі ще відчуєш...
Все буде добре,осінь...Не журися...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=519287
Рубрика: Лірика
дата надходження 24.08.2014
автор: Відочка Вансель