Одного разу 1932 року взимку

[i]Уявіть  себе  тим  чоловіком  у  Голодомор...[/i]

...Сніжне  поле.  Пусто  й  холодно.  День  у  справах  кудись  побіг.
Місяць  думав  на  небо  скочити,  та  здолати  гайок  не  зміг...
...Від  утоми  і  дикого  голоду  ти  неначе  позбувся  ніг.
Та  бредеш,  за  життя  чіпляючись,  бо  пульсує  у  розпачі  думка:
«Де  б  узяти  хоч  трохи  їжі!!!»  І  за  вітром  порожня  сумка
теліпається  висохлим  шлунком.  А  в  очах  замерзають  сльози,
бо  ж  несила  тілу  неситому  розтопити  кришталь  морозу.
Об  горбки  на  шляху  спотикаєшся  –  то  лежать  на  дорозі  два  трупи,
заметіль  не  спішить  поховати  їх.  На  вечерю  злетілись  круки.
З-під  повік,  навіки  розімкнутих,  ласо  птиці  видзьобують  очі,
пурпурові  дірки  лишаючи.  Плоть  склювати  спішать  до  ночі.
І  марою  тобі  явилися  теж  голодні  дружина  й  доня,
що,  в  надії  тебе  чекаючи,  від  безсилля  вже  й  сліз  не  ронять.
А  кохана  дитину  ж  другу  ще  й  з  дня  на  день  вже  чекає  з  лона!
Дико  з  горя  завити  хочеш  ти,  серце  вирвать  з  грудей  від  розпуки,
бо  жахливо  кричить  душа  твоя,  Бога  молить  вона:  «Розлуки
віддали  ж  бо  годину  смертную!  Дай  мені  добрести  до  хати
і  останній  подих  коханої  з  рідних  губ  в  поцілунку  взяти!
Пригорнути  до  серця  тілечко,  із  теплом  останнім,  дитини!
І  застигнуть  між  них,  ріднесеньких,  у  німому  чеканні  хвилини,
коли  кров  обернеться  кригою,  задубіють  тіла,  мов  дерево,
і  в  небесного  краю  вільного  ми  підемо  незнане  марево...»
І  почуті  були  думки  твої  –  ти  дійшов  на  останньому  подиху.
Ось  село  з  мертвоокими  хатками,  в  них  життя  –  тільки  вітру  порухи.
Небо  спалене  снігу  сірого  на  хрести  викладає  тельбухи.
І,  від  тиші  свідомість  втрачаючи,  на  колінах  ти  лізеш  додому.
Та  зненацька  в  канаві  бачиш  ти  –  немовля  живе!  Незнайому
хтось  дитину  у  ковдрі  розгорнутій  полишив  для  швидкої  смерті.
Але  дивом  ще  хлопчик  дихає!..  Мабуть,  косу  в  людській  круговерті
затупила  кістлява  баба  і  не  встигла  змахнути  гордо,
відбираючи  душу  з  тілечка...  Хижо  ти  немовляті  в  горло
учепитися  міг  би  у  розпачі,  щоб  напитися  теплої  крові.
Це  жахіття  тобі  нашіптує  біс,  позбавлений  Богом  любові.
Та  руками,  льодово-білими,  витягаєш  дитину  з  ями  –
не  дає  тобі  совість  кинути  помирать  її.  Голос  мами,
що  зі  світу  пішла  вже  два  місяці,  десь  у  мозку  дзвенить  струною:
–  Залишися  людиною,  сину  мій,  не  рятуйся  страшною  ціною!
Тож  заходиш  у  хату  з  дитиною,  і  живіт  судомить  питання:
чи  устиг  ти  дійти,  щоб  виконать  заповітне  своє  бажання  –
злитись  стуком  із  серцем  коханої,  втерти  донечці  сльози  останні?
Ти  спізнився!!!...  В  стражданні  безмежнім  заволала  душа  до  неба:
–  Та  за  що  ж?!  Чом  не  миттю  пізніше?!  Що  Тобі  вже  від  мене  треба?!
На  коліна  упав  перед  ліжком,  де  застигли  дочка  та  дружина.
І  навіки  закляк.  А  руки  ніжно  в  ковдрі  стискали...  сина!!!...

2009-2012

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520284
Рубрика: Громадянська лірика
дата надходження 29.08.2014
автор: Александр Зубрий