А він писав їй ніжності листи,
що сповнені теплом від самоти.
І мов зруйновані в морях мости,
він обривався каменем у воду,
щоб впасти до очей німої вроди,
прозорих, як її душа й природа.
В полоні, я в очах її полоні,
моя свобода у її долонях,
одне ім'я живе в моїх лиш скронях.
Бо вже нема такої на Землі,
що з неба подарована мені
й оберігає в хмарах та імлі.
Ти сієш сонце на моїх полях
і любиш місяць у своїх ночах,
що вказує душі безпечний шлях.
Обожнюю, коли ти радісна
й в очах твоїх шумить теплом весна,
що морем в океан життя пірна.
ДТХ
29.08.2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520321
Рубрика: Лірика
дата надходження 29.08.2014
автор: Микита Баян