Cергій Климентовський
[b]«Испытание тайной» [/b]
г. Вознесенськ
1993 р.
Назва цієї моєї ремінісценції не дає чіткого уявлення кого ж випробовують – чи самого поета Сергія Климентовського якоюсь таємницею, чи читача персональною таємницею Сергія Климентовського. Та, зрештою, це не так і важливо, бо не про детективний роман йтиме мова, а про книжку поезій.
Це маленька збірочка Сергія всього на 80-ти пожовтілих від часу сторінках, бо була видана ще далекого 1993 року з неймовірним, просто таки запаморочливим для теперішнього часу накладом – 1000 екземплярів на кошти спонсора – радгоспу «Зелений гай», ще тоді, коли були живі радгоспи, а декотрі з їх директорів відчували якийсь пієтет*1 перед піїтами*2.
Наче послання з минулого, з часів молодості дійшла вона до мене, надіслана Вікторією Климентовською, дружиною Сергія, теж чудовою поетесою. (На жаль в їхньому випадку підтвердилося старе, як цей світ правило – два поети в одній хаті довго не уживаються.)
Ми товаришували з Сергієм ще в студентські роки. Він мав «зовнішність поета» - (не подумайте, це не «характерні» високий зріст при худому, сухому тілі, павукоподібні пальці, довгі кінцівки, підвивих кришталика ока і вроджений порок серця) в нашому випадку, це широко поставлені очі, довгі горизонтальні тарганячі вуса, через що, коли він посміхався, ставав схожим на кота, дещо підлітковий романтизм у всьому його загальному образі, коли на когось ображався, то вів себе, як актор драмтеатру в ролі гусара з усіма отими клацаннями підборами і хвацькими поклонами головою – «честь маю».
Всі ми в юні роки писали вірші, але Сергій писав їх так легко, наче дихав, швидко, майже без виправлень і доповнень, а тому справляв враження зрілого поета. Він умів упорядкувати хаос своїх юнацьких переживань в віршовані рядки, а це в його віці вмів далеко не кожен.
Всі свої твори він пам'ятав, а також знав напам'ять багато віршів інших поетів і часто декламував їх «в тему», симпатично гаркавлячи:
[i]«Догорают со стоном и в прах рассыпаются строки,
чтоб потом возродиться словами в дрожащих губах…»(15)*3[/i]
В його віршах проглядувалась деяка патріархальність поглядів і стилістики, але з провінційністю, вторинністю вона не асоціювалась.
Наскільки нуднішим й одноманітнішим було б тоді наше життя без його віршів, хорошої дещо «совковатої» елегійності*4.
[i]«Огромная молчащая свобода
повисла на плечах, как небеса!
В последний раз стоим сейчас у входа,
запоминая лица, голоса.
Листая дни, как жёлтые страницы,
событий – строк запутанный узор,
И кажется: прощанье только снится,
всё будет так, как было до сих пор…»
(«К выпуску»)(32)[/i]
У нас з ним було чимало моментів, коли ми разом за лічені хвилини писали пісню, або під час веселої студентської гулянки, або в туристичному поході біля багаття. Я бренчав на гітарі, а він сходу строчив текст пісні.
Наприклад цієї, яка на декілька років стала гімном нашої невеличкої студентської компанії.
[i] « Догорает костёр над уснувшей рекой.
Тишина здесь такая – заслушаться можно.
Спят ребята в палатке. Повсюду покой
здесь вдали от машин и от пыли дорожной…
Там густая трава – нам ковёр и постель.
А вверху – светомузыка звёзд незнакомых.
Словно блудные дети из дальних земель
мы приходим к природе, как к отчему дому.»(35)[/i]
В ті роки нашому поколінню не надто давали можливість висловити свою відверту думку будь про що, нас навчали і виховували в однобокому матеріалістично-атеістичному руслі:
[i]«Основное известно заранее.
Неувязки стерпи и забудь.
Мы – заложники жёсткого знания,
наступившего вере на грудь…»(39)[/i]
Ментальний, психічний, фізичний досвіди проходили через тоді ще молодого поета, як через фільтр і виливалися в поезію. Езопівська мова радянської і «пєрєстроєчной» пори переходила в метафоричну мову (згадуватиметься, мабуть, на генетичному рівні і сталінське «шаг в сторону – счітаєтся побєг», і горбачовське «ускорєніє»):
[i] «С ускореньем по кругу бегаем,
пеной брызгая и пыля.
В форме круга, в его стратегии
узнаётся призрак ноля.
Мы привыкли жить за затворами.
Уяснили раз и навек
то, что шаг единственный в сторону,
влево, вправо – уже побег…»(44)
[/i]
Він не робив спроб епатувати*5 свого читача, хоча іноді щось таке в його віршах проскакувало. Наприклад, мефістофелівське:
[i]«Когда удача в руки не давалась,
все, отвернувшись, уходили прочь,
Мне только чёрта вызвать оставалось –
и он пришёл, и был готов помочь…»(23)[/i]
Можливо, за романтизмом поета стоїть меланхолійність (журливість). Він тужить за досконалістю. І це благородна туга:
[i]«Есть судьба без печали? Не встретишь такой.»(12)[/i]
Він не робив глибоких філософських узагальнень, але, як і кожен митець, намагався сконструювати чи розпізнати «вихідні схеми людської орієнтації в світі».
[i]«…Как непросто понять: без «сейчас» не бывает «потом»,
и обещанный рай – утешенье уставшим от боли.
К той разгадке простой почему-то приходим с трудом.
Не бывает цены непомерно высокой для воли.»(64)[/i]
В своїх віршах Сергій виступає і як "розповідач", і як "оповідач", які різняться граматичним виявом розповіді:
оповідач виступає у формі першої особи,
[i]«Старый дуб шелестит изумрудной листвой,
день и ночь я хожу по цепи золотой.
Чудесами теперь нелегко удивить.
Я особенный кот, я могу говорить.»(16)[/i]
розповідач — у формі третьої особи,
[i]«И, вспомнив на мгновенье о самом сокровенном,
непознанным и мудрым окружён,
ничтожный победитель величием Вселенной
навеки очарован и сражён…»(11)
[/i]
Хоча є і викладення в другій особі, які носять дещо дидактичне*6 забарвлення:
[i] «За холодним вікном пропливає засніжене поле.
Хто вгадати зуміє чи прощений буде чи ні?
Не вертайтесь у юність минулу ніколи-ніколи…
Чом так хочеться часом співати колишні пісні?»(77)[/i]
Вірші свої Сергій Климентовський, вихідець з Миколоївської області, спочатку переважно писав російською, але, коли перебрався працювати в Рівненську область, в новому мовному середовищі став писати виключно українською. Я завжди казав, в тому числі Сергію, що російська мова в Україні – це лише варіант, модифікація російської мови в Росії, і що ні наша, ні їхня культура такої модифікації не потребує.
Ось чому в тій самій першій поетовій збірці представлено аж три розділи віршів російською мовою, і лише один українською.
Він нічого не сказав надоригінального, та й взагалі чи може це хтось з поетів зробити. Але чи не в цьому одна з принад поезії – можливість власної імпровізації на задану класичну тему. Наприклад, тема повернення до джерел, до отчого дому:
[i]«Шепоче гілка: «Почекай, не йди…»,
все не пуска, чіпляється за поли…
Я повернусь коли-небудь туди,
де не стають пророками ніколи…»
(«Я повернусь»)(69)[/i]
Чи не найприкметніша риса Климентовського-поета – це його тяжіння до романтичного суму за нездійсненим і втраченим.
[i] «Єдиний світ не чує слів, завжди читає те, що в серці
ділити вчилися самі, а він не знає «тут» і «там»,
і де минуле й майбуття зійшлися у смертельнім герці
бідує й тішиться душа, і поле битви зве життям.»(73)[/i]
Ну, і, звичайно, який поет без кохання, без його відчуття, переживання, очікування:
[i]«Червоне вино і шумує, і піниться;
тривожно і солодко в скронях бринить.
В кохання, як в прірву, летиш – не зупинишся.
І мить – як століття, століття – як мить.»(79)[/i]
Кажуть, що література, яка є надто актуальною, не може бути доброю літературою. В той же час справжньою є та література (чи поезія), яка завжди знаходить відгук в серцях читача, яка є завжди чи досить часто важливою в якийсь момент. Тому, наостанок, декілька строф з вірша «Україні», написаного Сергієм Климентовським в далекому 1990 році, через які я і виставляю цей свій критичний огляд на загал. Судіть самі наскільки вони є злободенними в теперішній історичний момент, в часи чергової війни з агресивним північним сусідом.
[i]«Скільки величі, доблесті, сили…
Та минуле криваве, в вогні.
Де не глянеш – могили, могили
та хрести над Дніпром кам’яні…
Десь позаду коротке зітхання,
хтось вже сльози непрохані втер.
Як же матері, жінці, коханій
до розлуки звикати тепер?..
Вже така тебе доля спіткала,
що навколо вогонь пломенів.
Ще не вмерла, та кров’ю стікала,
не встигала ховати синів…
Україна… Єдналась, ділилась.
Знову межі орала в полях.
Стільки сліз, стільки крові пролилось –
не родити не може земля…»
(«Україні»)(81)[/i]
------------------
[b]Євмен Бардаков[/b]
28.08.2014
---------------------
*1- Пієтет - глибока повага, шанобливе ставлення до кого-, чого-небудь.
*2- Піїт – поет.
*3 – в дужках номер сторінки в збірці
*4 - Елегійний - сумовитий, журливий; який викликає меланхолійну задумливість.
*5 - Епатувати - вражати, дивувати незвичайною поведінкою.
*6 - Дидактичний – повчаючий.
-------------------
[b]P.S. [/b]Щодо детективу. Спробую знайти Сергія, з котрим не бачились чверть століття, бо розгубились в товщі часу і інших вимірів. Якщо це мені вдасться – обов’язково опишу цю детективну історію.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520361
Рубрика: Присвячення
дата надходження 29.08.2014
автор: Віктор Ох