І тиші ватної незламний саркофаг,
І біле небо у неспинних візерунках,
І злам звичайних співвідношень і стосунків,
Дзвінкий миттєвий злам як своєрідний стяг,
Як прапор понад блиском обладунків.
Вже відчувається, помітно - звідусіль,
З таємних флангів і відверто в лоб і з фронту,
А ще з підземного брудного горизонту
Вже насувається непереможна цвіль,
Нових часів невишуканий контур.
І серед всіх володарів вузьких узбіч,
Посеред мешканців підвалів-душесховищ,
В щільному просторі аби-яких видовищ
Розмови точаться про нескінченну ніч
І про її зажерливих чудовищ.
І що з оцим робить? - я швидко, навпростець
Почимчикую до найближчого світанку
І далі в ніч, і знов у ніч безперестанку -
Шукати їй відвертий впевнений кінець
Або собі спокусливу альтанку -
Надійний прихисток, притулок, укриття
Де дочекатись тихо, як сама собою,
Без жодних ризиків фатального двобою
Ніч втратить міць, її розрідиться шиття,
І спогади притлумить давниною.
І, звісно ж, ніч лиха - вона колись мине,
Такий закон, такий встановлено порядок,
Таке напружень чергування і розрядок,
І після темряви завжди іде денне
Розплетення страшних нічних загадок.
А далі знову! - тиші ватний саркофаг,
І суне ніч, неначе смертники на танку,
Надію душить, як в підвалі мирну бранку...
Та чи не тими знов запрошений цей враг,
Хто від врага укрився у альтанку?
2014 р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520439
Рубрика: Лірика
дата надходження 30.08.2014
автор: Максим Тарасівський