Я взяла квиток на звичайному ЖД вокзалі. До прибуття моєї електрички залишалась, відносно, година. У залі очікувань, як завжди, було людно і гамірно. Велика кількість студентів з величезними сумками могла свідчити лише про одне - завтра 1 вересня, вони їдуть на навчання.
А у мене, звичайно, парадокс за парадоксом. Я сижу на вокзалі міста в якому ніколи не жила....вічно проїздом. Знову подумки картаю себе за це. Очікую на електричку, яка відвезе мене у місто, яке мені не любе, хоча я його люблю.
Дивлюсь у вікно, стараюсь не розплакатись...стримуюсь....вдається.
Голос диктора об'являє про прибуття. Неспішно встаю, іду на перон, чекаю. Все як завжди.
...Мало би бути, але ні.
Я займаю своє місце біля вікна. Ховаюсь в музиці, яка лунає в моїх стареньких навушниках.
І до мене приходить розуміння, що це останні години літа( і не тільки за календарем). Літа моєї душі.
Літо прощається зі мною повільно і важко, з кожною станцією, на якій потяг робить зупинку. Краєвид за краєвидом змінюється перед моїми очима. Дихати неможливо. Задихаюсь. Мовчу. Помираю.
Народжуюсь вже в осені. Привіт. Моя станція. Я виходжу на перон.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=520900
Рубрика: Лірика
дата надходження 01.09.2014
автор: Катерина Пташка