[i] Потухло. Все!.. Ну, хто ж то погасив?
[b] Ол Удайко
[/b]
[/i]
...Був важкий робочий день. Консультації у «психотерапевта», розмотування думок і колізій останнього дня, телефонні дзвінки по ділу і... нарешті: «Спроси в справочной, когда рейс и сколько стоит билет на Софию.» Ох!.. Вдих був, а видиху не було... Так на вдиху і Він побіг на маршрутку Київ-Васильків... А вслід фраза співробітниці Ліни: «Що сталося? Я боюсь, шеф, за Ваше життя!» Де там? Для нього життя, СВОЕ ЖИТТЯ, тільки розпочиналось. За годину – на місці! Вона лежить на ліжку, затуливши обличчя правою рукою. Не роздягаючись, бухнувся поряд. Щирі, глибокі цілунки, обопільні сльози... А потім... «невідворотний дар очей... усмішка!» Невже все погане позаду?! Тихе воркування двох, вже знаних види, голубочків не стихало годину. А потім «поминали» ВНК - Велике і Несамовите Кохання». Не раз... Безкінечність! За столом і... де тільки можна було примостить двом жадібним, поєднаним (в дусі!) самим Богом, тілам!!!
"Поминки Кохання" продовжувались вночі до знемоги... і наступний день. А потім - свіже повітря, прогулянки, фото на пам’ять про день, в який «не вмирало, а народжувалось» нове, можливо, Вічне Кохання...
30.09.06.
Ввечері були телефонні розмови про майбутню роботу. Про можливості поєднання медицини з «коханою косметологією» та ін...
1.10.06, 7.02 (телефоном)
Сонечко моє! Після твоїх вчорашніх освідчень в коханні мені не віриться, що ми не поєднаємо долі. Я буду все робити, щоб це сталося! Іншого шляху і мети у мене просто немає!
....А потім була 7,5-місячна розлука... І зневіра... І необґрунтовані звинувачення... і грубі слова... Згадати хоча б це...
07.05.07. 13.45 (СМС)
"Что делать, когда не можешь здесь сидеть из-за одиночества, окружающей тупости, паники, где не чувствуешь себя женщиной, а ощущаешь необходимость своего присутствия как любая другая вещь, которая должна занимать определенное место ы выполнять определенные функции, желательно, нет, скорее обязательно, молча. Так все вокруг глухое, немое, мертвое, а ты ощущаешь, что в тебе осталось чуть-чуть жизни, и страхом вернуться туда, где не будешь иметь возможности удовлетворить витальные потребности, а значит полноценнная жизнь души тоже разобъется об реалии жизни и тоже будет теплится чуть-чуть, жизни, которой тоже не на долго хватит. Никогда не думала, что я, любящая жизнь, НЕ БУДУ ЗНАТЬ, ЧТО С НЕЙ СЕЙЧАС ДЕЛАТЬ. Я сейчас слабая, чтобы избавить окружающих от своего присутствия навсегда. Я очень всем нужна по разным причинам, но никто…" (обірвалось!!!)
...Це вже крик душі!!! Щось зламалося??? Що спонукало її на такі визнання? Телофоном: «Спасибо! Я что-то буду предпринимать». Він не договорив... Рахунок вичерпано.... І Ось нове СМС!
07.05.07. 17.15
Я не прошу что-то предпринимать! У тебя это никогда не получится. Я это сейчас поняла на 100%. Гарантий я тебе даю – О. А тебе это – главное. Посоветуй, как усп…(очевидно, успішно провернуть щось, адже… БІДА)
Як розуміти таке? Читай далі...
(19.05.07б на дачі)
«Я уподобляюсь капле, что точит гору, муравью, которій съедает тигра, звезде, освещающему землю рабу, возводящему пирамиды. Я буду строить дворец – камень за камнем. Такие слова, как «неудача, бесполезно, безнадежно, невозможно, не могу, отступаю» никогда не сойдут с моих уст. Я в тебя верю. ЦЕЛУЮ.»
Що можна було сказти на цей вибух емоцій? Слова тут безсилі. Взяти це створіння в руки, підняти догори, як у тому «віщому» сні, і закружляти разом у неймовірно високому, ще ніким не здійсненному танці… О, як хотілося, щоб це все сталося! Щоб казка створила чудо!
...І як хотілось в той час Обом жити, щоб насолоджуватись здійсненням такого нездійсненного, романтичного сну. Але Він написав:
«Ти – прелесть! Безумство – стиль твоей жизни. Но еще нужен аналитический ум. Им буду я. Зараз у нас так гарно. Кличуть зелений ліс і… галявини. І хочеться чути з милих уст: «мій любий КОГ…»,
знаючи, що значить це для Її гарячої, вразливої натури. У небі пролунав розкотистий гуркіт. Наближалась гроза. Вітер загойдував спраглі дерева, які так стомились від спекотного дня. А наступної миті – дощ, що полоскав нові надії, нові сподівання, нове життя…
...Найважче у Його житті – це вихідні. Не знаєш, де себе діти. Тому, мабуть, і трудоголіком став. Ось і сьогодні: неділя, всі при ділі, а Він мається. Прийшов до майстерні, накинув якісь два ескізи а потім підсумовув те, що впало на душу… і мобільний. Додому повернувся пізно. А там теж саме: сварки, дискусії, погрози. Пішов на вулицю, поковирятись у землі (бо ж город!), і ось знову позивні…
А ще таке...
(З телефонної розмови 27.07.07, 5.30 (Ранку!!!)
- ти мені можеш допомогти виплатити кімнату в комунальній квартирі?
- нам не потрібна комуналка. Ми будемо жити в окремій 1-кімн. квартирі. Адже кажуть, що з милим і «рай в шалаше».
- я ж сказала, запам'ятай: третій раз я ніколи і ні за кого не піду! А ти не можеш виконати прохання любимої жінки? Будь ти проклят, тв...ь!
28.07.07, 6.27 (тел.)
...Від того, що я помру, тобі краще не стане: прокляття – бумеранг, спаси себе, зніми прокляття. З днем народження, єдина. Не так я його собі уявляв.
28.07.07, 22.57 (тел.)
...Я не хотіла говорити погані слова. Мені сьогодні. як ніколи, сумно, погано. Чому ти інколи мене не розумієш? Часто говорю погане від злості, але рідко це роблю.
...Наче сто діжок laina вилили Йому на голову! Заспокоїтись! Де там! Яке заспокоєння! Хоча б якось стримати свої ридання, щоб не почули сусіди! Боже мій, і це є та жінка, яку Він так щиро кохає ось уже майже 8 років?! Всі почуття перевернулись у Ньому догори дном… Не хотілось ні думати, ні говорити, ні, тим більше, спати…
Якось дотяг Він себе до ранку, а коли спробував піднятись, не зміг, бо все тіло боліло, наче від тривалої косовиці на нестерпному луговому осонні. Тримаючись за стінку, якось дочвалав до кухні, де лежав градусник. «Треба поміряти температуру» – подумав Він. Адже вчора у 35-градусну спеку випив пів-пляшки води з холодильника. 37,0 град. за Цельсієм. Слава Богу, нічого особливого, та тіло продовжувало нестерпно боліти. Так і пішов на роботу – розбитий, спустошений, – ледве переставляючи ноги. А там враз помітили переміну в завжди веселому, життєрадісному Художникові. Прийшлось викласти своє горе одній із співробітниць, яка завдяки своєму багатому досвіду у «сімейній» сфері могла дати якусь слушну пораду. А та крім «тримайся і не бери дурного в голову» нічого путнього не порекомендувала. Бо що тут скажеш? Вона, очевидно, й сама не чекала від витриманої і завжди підкреслено ввічливої жінки такого неприпустимого випаду? Але ж могла бути у «спасительки» і інші думки, наприклад, ураза від Нього, бо знала, що їхній «службовий» роман тягнеться довго. «Треба б послухати іншу сторону» – на всяк випадок подумала вона…
...Було б зовсім кепсько, якби давня знайома, колишня співробітниця рекламного бюро не завітала до Нього в якихось своїх дріб’язкових справах. Прискіпливо обстеживши своїми очима Його похмурий вигляд, вона й за голову схопилась. І першим питанням її було – чи не захворів? Прийшлось викласти, але вже не в таких деталях, як вперше, свою проблему. І Лідія Карпівна – так звали відвідувачку – дала єдину, та на її погляд, правильну пораду – звернутись до баби Олени, яка вміє знімати «порчу», в тому числі родові і особисті прокляття. «Їдь до неї негайно!" – наполегливо завершила вона свою консультативну роботу.
«Баба Олена» жила в селі Оленівка (вражений художник чомусь подумав, що село було назване в її честь, і вперше пожалкував, що Він не цілитель), що неподалік від станції Білки, куди «жертви чорних і білих магій» добирались електричкою, а далі – маршрутним таксі чи просто таксі, які справно курсували на «магістралі здоров’я», звісно ж, за хорошу «мзду». Подруга перенесла Художника зі столиці до глибокої «глибинки» тією ж дорогою, щоб саме тут скинути тягар «прокльону» своєї чарівної моделі, яка в Його очах все більше поставала в образі Баби-Яги. «Це вже вдруге моя дорога перетинається з траєкторією цього «неземного» жіноцтва» – подумав Він і рішуче, як не в перший раз, штовхнув хвіртку, що вела у двір свого ескулапа.
На подвір’ї юрмилися зо два десятка таких же знедолених, як і він: одні чекали своєї черги, інші приймали непоказні процедури, а треті, щасливі й радісні від відчуття, що все позаду, спішили на маршрутку, щоб якомога швидше добратись до роботи (бо у вихідні дні «професорка» не приймає) з благою метою – усім своїм колегам доказати свій «трудовий ентузіазм» і спроможність до роботи вже цілком здорової людини. Натхненний таким видовиськом, Художник став у чергу за чудодійною процедурою і розгорнув свіжу газету, щоб якось відволіктись від своїх невеселих дум. Та читати не прийшлося, бо з хати цілительки виходили один за одним "ліковані" і шугали у садок до колодязя, де їм пропонували випити цілий літр холодної колодязної води і через деякий час буквально «вирвати» в бетонований жолобок, наповнений вщерть блювотними масами, що стікали у «комунальну помийницю», що парувала нечистотами посеред городу. Багатоголосий безалкогольний «рев» з покашлюванням і стогонами стояв у «гефсімантському саду» знаменитої цілительки!..
Споглядаючи на такий шамансько-спорадчний "процес оздоровлення", все більше і більше розмірковуючи над долею отих знедолених, Художник раптом відчув у собі таку внутрішню силу і невичерпні адаптивні ресурси свого організму, що ошелешений, мов Пилип з конопель, вискочив з двору "незадачливої" цілительки та й пішов собі геть... назустріч новим колізіям і непередбачуваним поворотам невблаганноїдолі...
(А що було далі, читач дізнається після того, як автор наважиться дописати та опублікувати роман у віршах та прозі під банальною назвою... Ні, в нього ще немає назви, сюжету і маси матеріалу. Одне лише здається певним - опус повинен бути з грифом "для службового користування" тільки чоловічій половині нашого прекрасного цілого під назвою "Він і Вона". В іншому разі нема жодної гарантії для подальшого життя і творчості нещасному авторові.)
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521279
Рубрика: Нарис
дата надходження 03.09.2014
автор: Олекса Удайко