Обурена образою,
тотальним крахом вражена,
мов всіяна проказою,
що точить тіло заживо,
пригнічена сумнівною
діянь бездарних впертістю,
понівечена гнівною
ворожою відвертістю
юрби, в котрій нуртуюся,
як тріска в круговерті днів –
в природі лиш рятуюся,
стираючи прилиплий гнів.
Вбираю простір жадібно,
як рибонька збезводнена...
Обійме вітер лагідний
все тіло розтривожене...
Земля, торкнувшись рук моїх,
весь негатив витягує...
Мій сад дари із щедрих віт
картинно так протягує...
Вібруючи з осикою,
що вся тремтить сердечками,
вдихаю велич спокою,
навіяний березами.
В цім спокої шовковому
розслаблююся радо я,
у шепоті листовому
їх таїни розгадую,
вслухаюсь в цю симфонію...
і сили набираюся.
Зникає дисгармонія,
в природі розчиняюся...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521295
Рубрика: Лірика
дата надходження 03.09.2014
автор: Світлана Моренець