Знаєте, щойно подивився новини і переконався, що нічого не змінилося. Ті ж самі пани і ті ж самі кріпаки. Колись я вважав, що можна змінити світ і я можу його змінити- це залежить від мене. Та цей час пройшов, як і все. Я зрозумів що це прекрасне мислення, ця отрута під назвою надія пожовкла та зникла, немов листя з дерев в кінці листопаду. Так вона зникла і жевріє всередині мене. Чекає...
Я не гjлосував за Порошенка і не розумію чому і хто проголосував за нього, та й не було за кого голосувати. Ну звідки ж у нормальної, чесної людини кілька мільйонів на заставу для виборів. Очевидно, схід зливається. Скажіть, що це ілюзія і мені просто так здається. Де ця довбана люстрація? Коли закінчиться цей деребан? І чи існує нормальна чесна людина, не клоун, яка зможе навести тут лад? Зараз, здається вилетить крук Алана По і скаже своє слово. Але навколо тиша і плач матерів, які втратили своїх дітей.
Люди гинуть! Лише біля 800 українських солдатів. А скільки місцевих? Навіщо росіянам пересувні краматорії? Щоб спалювати своїх, чи наших- місцевих? Колись весь світ плювався на фашизм, але й він тотально закрив очі на те, що це був лише учень комунізму. Не знаю скільки треба чекати, щоб рашизм зник, як в свій час фашизм. Хіба винна Росія в цьому чи росіяни, для яких ми були малоросами і хоххлами чи це просто один Путін, Кремль? Якщо народ Росії мовчить, закриває очі на те, що робиться Путлєром: це означає, що вся Росія боїться цього кгбіста? Ні, скоріше більшості росіян це подобається. Невже ми для них третій сорт? Мабуть для них своє не пахне.
Європа неспроможна на якусь рішучу дію, поки жарений півень не клюне куди треба. Не клюне Європу. Кому потрібна ця Україна- нікому, лише українцям. Україна це не просто земля- це місце де живе моє серце, можливо навіть твоє. Її спалять лише з нами.
Скажіть шановні навіщо ми розброїлися в 1992? Ми були третьою ядерною країною в світі і могли перетворити, як Кісєльов любить казати, Кремль в ядерний попіл. Ніхто не гарантує безпеку крім нас самих...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521460
Рубрика: Лірика
дата надходження 04.09.2014
автор: Адам Буткевич