Промінь був незгасаючим,не бачив він нікого,
Забрів якось в пітьму,та освітив дорогу.
Дорогу до щирого кохання,де немає місця для біди,
Де доля звела юні серця для покаяння,
Де море знов звело мости.
Так просився промінь на вихід,так хотів втекти від біди,
Та доля знову зводить лебедів,два серця я і ти.
Холодною хвилею вкрили твої руки такі палкі-ми на межі.
Обіцяй мене не забути,пронеси почуття крізь віки.
Прохололи шифри всі і коди,і голос знову твій мовчить,
Твої очі- золотий колос, мої- мовчазна блакить.
Так хочеться колінками розбитими влетіти на сухий асфальт-Ти- ніжна трембіта,я- суха печаль.
І в горлі знову пересохло,а ти говориш все про мить,
Коли сонце заходило,а ми хапали летючу нить.
Мерехтить в серці вогник,твій,одинокий,
Ти-завмерлий крик,я- чай охололиий...
23.08.2014
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=521835
Рубрика: Iнтимна лірика
дата надходження 06.09.2014
автор: Ольга Швидка