У котрий раз гуманістична Раша
з усіх усюд везе своє «добро»:
від Яника – триколірну парашу,
від Жирика, – [i]я мать свою і вашу,[/i]
сіль – у Артемівськ, воду – у Дніпро.
Від Путі – побажання помирати
усім за нього і його бабло,
за те, що Україна – наша мати,
за те, що їм не хочеться за ґрати,
і щоб Росії в Раші не було.
Аби була війна і конвоїри
украденого й іншого добра –
вонючі трупи вигиблого звіра,
надію – устаканити довіру
і нахлебтатись крові із Дніпра.
Їздові опереткові герої
еліту світу ставлять дубала.
[i]Гуманітарна[/i] місія конвою –
одне [i]ла-ла[/i] із арії орла
за перемир’я засобом розбою.
А людям треба, – наяву, у снах
не чути пла́чу матері й дитини
у ще не завойованих домах,
і щоб рахітик не стріляв у спину,
і ще аби не катував невинних
кацап-чеченець і донський «казак».
А я молю і прошу битий час, –
о, Боже правди, о, пророки націй,
оракули земних реінкарнацій,
надію дайте – жити хоч би [i]раз[/i]
без конвоїрів і такого миру,
коли вмирають за любов і віру.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522212
Рубрика: Воєнна лірика
дата надходження 08.09.2014
автор: I.Teрен