шкіра твоя пахне історією,
тихими чебрецевими ланами,
холодною вранішньою росою.
шкіра твоя пахне зрадами і цілунками,
зім'ятим сіном і димом,
солодким димом від вишневого гілля.
хіба можна сказати краще
про невловиме, аніж словами,
що майже вийшли з ужитку?
як вийшли і почуття, і відтінки сенсу,
що вони віддзеркалювали.
двадцять перше сторіччя
прийшло сезоном дощів,
і затопило антлантиду спогадів.
антлантиду неповторних моментів.
я лише іноді згадую,
що було щось до,
що існувало щось раніше
за комп'ютери, потяги, телефони.
воно сховано всередині.
диким звірям у неволі зрізають кігті
і вони слухняно ковзають паркетами,
п'ють із мисок дощову воду епохи,
ховають погляд у дальні кути кімнат.
але навіть у темряві —
особливо у темряві —
кожен звір може натрапити на слід.
твоя шкіра як поводир
для усього, що колись станеться.
вона веде його до мене —
моє майбутнє —
крізь напівтемряву порожніх вулиць.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=522240
Рубрика: Лірика
дата надходження 08.09.2014
автор: Maria Volkova